Розділ 4 Ліс Хайрул

   Лісова тиша зачаровувала. Вона ніби вабила до себе і не хотіла відпускати. У лісі було темно, але кругом літали маленькі вогники, що світилися золотим світлом. Їхнє сяйво було ледь помітне, проте завдяки йому ліс не здавався похмурим і самотнім. Навпаки, він виглядав казковим і таємничим.

   Скарлет і Сорей поволі простували лісовою стежкою, прислухаючись до найменшого шереху.

   Кругом росла зелена трава і високі дерева, які були схожі на ті, що ростуть на Землі, хоча іноді по дорозі зустрічалися дуже дивні і незвичайні рослини: кущі, що випромінювали світло, дерева із золотим листям і квіти, які ніби були живими ─ їхні пелюстки і стебла ворушилися, хоча у лісі вітру не було.

   Дівчина поволі простувала старою протоптаною стежкою, яка поросла зеленим мохом.

   Раптом попереду щось зблиснуло, випромінюючи золоте сяйво. Це було невеличке дерево з дивним блискучим листям. Скарлет тихо підійшла до нього, ніби боялася розбудити рослину.

   Сорей попрямував за нею. Він теж робив повільні рухи, щоб не шуміти. Але хлопець не помітив суху гілку під ногами і наступив на неї. Та зрадливо хруснула, і цей звук посеред лісової тиші був схожим на постріл.

   Дівчина зупинилася і легко повернулася до Сорея, приклавши палець до вуст, мовляв: «Тихіше».

   ─ Вибач, − прошепотів він і тихо підійшов до Скарлет. ─ Що це за дерево? – пошепки поцікавився хлопець.

   ─ Це звичайне дерево, просто на ньому сплять хікарі, − зачаровано відповіла дівчина. ─ Я ще ніколи не бачила, як вони сплять…

   ─ Але зараз же ніч. Чому ці духи сплять? – запитав Сорей.

   ─ Вони ще малі, тому прокидаються пізніше, − мовила Скарлет, не відводячи погляду від золотих метеликів.

   Раптом один з них поворушив своїми крильцями і поволі відлетів від дерева. Незабаром і решта духів прокинулися.

   Це було неймовірне видовище. Дівчина ще ніколи не бачила стільки хікарі разом. Вони покружляли навколо Скарлет і Сорея, а потім полетіли поміж деревами хто куди: одна зграйка полетіла в той бік, звідки прийшли хлопець і дівчина, інша подалася в темний куток лісу, освітлюючи своїм сяйвом все навкруги, а остання ринула вгору, до неба. І тепер ці маленькі духи стали схожими на справжні зорі.

   Скарлет все ще дивилася вслід цим створінням, і ніяк не могла відвести погляд. Вона обернулася до Сорея і помітила, що він також стежив за золотими метеликами, а в його очах було велике захоплення.

   ─ Ходімо, − мовила дівчина, звертаючись до юнака. ─ Я хочу тобі дещо показати.

   Тоді вона обернулася і пішла вперед стежкою. Сорей слухняно попрямував за нею.

   Вони йшли десь хвилин п’ять, а потім попереду хлопець помітив бліде ніжно-рожеве світло. Він примружив очі, щоб розгледіти джерело світла, але нічого не вийшло, вони були надто далеко. Нарешті, коли хлопець і дівчина підійшли ближче, Сорей побачив велетенське дерево з товстим стовбуром і гілками, а його рожеві квіти ледь світилися, випромінюючи ніжне сяйво, яке розливалося по цілій галявині. Це місце виглядало казково: пелюстки від рожевих квітів поволі опадали на землю, а інколи їх підносив вітерець і крутив у химерному танку, а під ногами шурхотіло червоне листя, яке опало із сусідніх дерев.

   ─ Неймовірно, − захоплено видихнув Сорей. ─ Це прекрасне місце.

   Дівчина нічого не відповіла. Вона поволі попрямувала до великого дерева і легенько приклала свою долоню до стовбура, заплющивши очі.

   ─ Здрастуй, Сакуро, − прошепотіла Скарлет, притуляючи щоку до кори. ─ Це я, Скарлет. Ти мене пам’ятаєш? – запитала вона.

   Раптом дерево заворушило своїми могутніми гілками, розсипаючи рожеві пелюстки.

   ─ Здрастуй, Скарлет. Звичайно, пам’ятаю. Як можна тебе забути? – відповіла Сакура. – Давно не бачились. Ти так виросла, а якою красунею стала.

   Від цих слів на лиці дівчини з’явився рум’янець.

   ─ Де ти так довго пропадала? Чому не приходила до нас, у ліс? – запитало дерево.

   ─ Я була на навчанні, на планеті людей, − відповіла Скарлет. ─ Але я сьогодні повернулася.

   ─ Он як, − задумливо мовила Сакура. ─ І чого ти навчилася у простих людей?

   Дівчина на декілька секунд замислилася, а потім відповіла:

   ─ Радіти простим речам, радіти кожному прожитому дню… і як жити без магії, простим безтурботним життям.

   ─ Я бачу, ти вже не та маленька принцеса, яка втікала від своїх майбутніх чоловіків, ха-ха, − засміялося дерево.

   У відповідь Скарлет здивовано глянула на Сакуру і, схрестивши руки на грудях, набурмосила обличчя.

   ─ Ти ще зовсім юна, але вже розумієш складні речі. Ти стала дорослою і розсудливою дівчиною… − дерево легенько торкнулося плеча дівчини своїми прутами-гілками, чимось схожими на вербу, з рожевими квітами, і мовило. ─ З поверненням, Скарлет.

   ─ Я вдома, − тихо мовила дівчина.

   Кругом було тихо, лише чувся шум вітру, шелестіння листя під ногами і тихий скрип могутніх гілок дерева-сакури.