Розділ 3. Зестерія

   На краю величезного обриву з’явився яскравий стовп світла. А коли він зник, то на його місці стояло четверо людей з дорожніми сумками у руках.

   На перед вийшла рудоволоса дівчина в білій футболці і чорних шортах, ставши на самісінький край обриву. Вітер розвівав її вогняне волосся і ніжно пестив шкіру. Вона радісно усміхнулася і тихо мовила:

   ─ Я вдома…

   До Скарлет підійшла її подруга і глянула туди ж, куди дивилася вона.

   Яскраве сонце вже ховалося за верхівки далеких гір, освітлюючи їхні снігові вершини. А з іншої сторони обриву тягнувся темно-зелений ліс, який виглядав дуже таємниче. Над головами прибулих пролетіла зграя дивних птахів з яскравими хвостами, які були чимось схожі на папуг.

   ─ Скільки разів я бачила цей краєвид, і ніяк не можу звикнути, − мовила Лайла з усмішкою на обличчі. ─ Щоразу від нього мені перехоплює подих.

   ─ Захід сонця ─ це найкрасивіше явище на Зестерії, − сказала Скарлет, продовжуючи дивитися вдалину. ─ Зараз Зестерія перебуває у всій своїй красі.

   Вона обернулася, щоб подивитися на своїх друзів, і одразу ж застигла з усмішкою на лиці ─ Сава і Сорей дивилися на цей краєвид з широко розплющеними від захоплення очима і відкритими ротами.

   ─ Як же давно я не бачив цієї краси, − сумно усміхнувся Сава, звертаючись сам до себе.

   На його слова Скарлет усміхнулася і знову обернула голову в бік заходу сонця. Вона теж сильно сумувала за цим краєвидом, за цим теплим промінням, що його розкидало вечірнє сонце Зестерії.

   ─ Ого! – захоплено видихнув Сорей, закинувши голову догори. ─ Та це ж планети Айріс і Дрегана! – радісно вигукнув він, помітивши на нічному небі силуети планет, які були сусідами Зестерії. ─ Батьку, Дрегана ─ це ж твоя батьківщина, − звернувся хлопець до батька.

   Чоловік і собі підняв очі до неба і задумливо глянув на планету, яка ледь світилася, відбиваючи сонячне світло.

   ─ Ми можемо навідатися до твого батька, − зрадів хлопець.

   ─ Ні, − різко мовив Сава. ─ Я нізащо туди не піду… Він прогнав мене з дому… не хочу його бачити.

   На декілька хвилин запанувала тиша. Сорей понуро опустив голову, роздумуючи над словами батька. Раптом хлопець повернувся в бік великого моста, що висів над обривом, сполучаючи два скелясті виступи.

   ─ А що це за міст? – запитав він, звертаючись до Скарлет.

   Дівчина обернулася до моста і мовила:

   ─ Цей міст веде у ліс Хайрул… Я тобі про нього розповідала. Пам’ятаєш, Сорей? – запитала вона у хлопця.

   Той у відповідь кивнув головою.

   ─ А тепер ходімо, − мовила дівчина і, обернувшись спиною до обриву, рушила вперед, до великої стіни, яка захищала палац від нападу ворогів.

   Всі слухняно рушили за нею, поглядаючи на красиву споруду, яка знаходилася на відстані приблизно двохсот метрів від краю прірви.

   Скарлет підійшла до великих дверей-воріт у стіні. Вона простягнула вперед руку і торкнулася дерев’яної поверхні дверей. Дівчина заплющила очі і на декілька секунд завмерла. Раптом на воротах з’явився великий вогняний птах, вирізьблений на їхній поверхні. Він яскраво засяяв, коли Скарлет розплющила очі, які зблиснули червоним вогнем.

   ─ Відчинись, перед тобою господарка! – сказала вона владним голосом.

   Через секунду за дверима щось клацнуло, і вони зі скрипом відчинилися, впускаючи дівчину та її друзів.

   Коли ворота повністю відкрилися, Скарлет рушила вперед, ведучи за собою гостей.

   Вони йшли широкою стежкою, яка вела прямо до палацу, а Сорей і його батько зацікавлено роздивлялися навкруги.

   Це було дуже красиве місце: кругом всієї території палацу простягнулася велика мурована стіна; стежка, по якій йшли друзі, була зроблена з річкового каміння, а довкола палацу росла зелена трава і різної форми кущі, а ще дивовижні, небаченої краси квіти і дерева. А сам палац був не дуже великим, але красивим. Він був схожий на стародавній японський храм із вигнутим дахом, і складався з трьох поверхів. Зараз біля нього трудилося декілька слуг-дівчат у довгих  простеньких оранжевих сукнях. Вони тримали у руках лійки та поливали кущі і квіти. Одна з них підвела голову і глянула на Скарлет великими від здивування очима.

   ─ Принцесо, ви повернулися! – вигукнула вона, випустивши з рук лійку, і майже бігцем підійшла до дівчини.

   Інші служниці, теж помітивши свою господарку, пожвавлено зашепотілися і підійшли до неї з радісними обличчями, залишивши свою роботу.

   ─ Ми так раді вас бачити, − сказала одна.

   ─ Ви стали дуже вродливою, − усміхнулася друга.

   ─ Я теж рада вас бачити, − мовила Скарлет, усміхаючись.

   ─ Скарлет? Що ти тут робиш? − пролунав здивований голос. Він належав чоловікові, який наближався до прибулих. Хоч він був дуже старий, але не виглядав на свій вік, а здавався ще молодим. У нього було коротке руде волосся як у Скарлет, і такого ж кольору невеличка борідка. Чоловік був одягнений у білі вільні штани і білу сорочку, а зверху мав довгий, майже до землі, темно-червоний з довгими рукавами літній плащ із золотою оббивкою по краях. А на ногах були зручні коричневі черевики. Це був господар палацу, король Зестерії ─ Ігніл.