Розділ 10 Остання битва

Скарлет стояла у золотих обладунках, які відбивали світло місяця, а її крила легенько рухалися від вітру. Вона випростала руку вперед, і у її долоні з’явився позолочений меч.

   Хлопці, побачивши дівчину в обличчі фенікса, просто застигли як статуї.

─ Саме цього я й чекала, − хихикнула Аїда. ─ Побитися з тобою у моєму справжньому обличчі…Я зараз сильна, як ніколи. Цей кривавий місяць додає мені сили. А ти, навпаки, ослабла через його світло. А ще у мене є вампіри…Здавайся, Скарлет. Ти програєш.

─ І не подумаю! – вигукнула дівчина. ─ У мене теж є друзі…Сігда, Файон, Меллан, Сорей! Я розраховую на вашу допомогу!

   Юнаки у відповідь закивали головами.

─ Ми з радістю тобі допоможемо, − кивнув Сігда.

─ Я думав, ти нас не попросиш, − хихикнув Меллан.

─ Можеш розраховувати на нас! – вигукнув Файон.

─ Ми завжди будемо на твоїй стороні, − мовив Сорей.

─ Дякую, − тихо сказала Скарлет.

   Вона обернулася до Аїди і, виставивши наперед меч, кинулася на неї. Демониця захищалася великим металевим списом.

   Вибухнула шалена битва: Скарлет щодуху нападала і відбивалася від Аїди, що аж сипалися іскри від ударів гострих лез. Хлопці билися з Камуї і Субару. На тілі Сорея і його братів з’явилися візерунки різних кольорів, що означали природу їхньої магічної сили. Юнаки-дракони виявилися дуже сильними. Але вампіри теж не збиралися здаватись. Вони вистромили свої довжезні кігті і намагалися завдати нищівного удару. Згодом на допомогу прийшов Сава. Хоч на вигляд він старий чоловік, але своїм синам у силі не поступався.

***

   Стояла глибока ніч. Кривавий місяць високо піднявся і заливав все своїм кривавим світлом.

   Скарлет і її друзі продовжували битися. Ніхто не перемагав. Але дівчина сильно втомилася ─ Аїда справді стала сильнішою через кривавий місяць.

   ─ Здаєшся? – хихикнула демониця.

   ─ Нізащо, − видихнула Скарлет і знову кинулася на суперницю.

   Але Аїда легко зупинила її удар і відштовхнула дівчину до стіни. Та добряче вдарилася спиною об вікно, що з нього повилітали шибки, розсипавшись на землю маленькими шматочками скла. Але дівчина одразу ж підвелася і знову кинулася на демоницю.

   Аїда змахнула своїми чорними, як ніч крилами, і шугнула вгору. Скарлет подалася за нею. Незабаром вони опинилися на даху двоповерхового будинку і знову почали битися.

   На лиці демониці сяяла зухвала усмішка ─ вона перемагала. Дівчина все ближче і ближче підступала до краю плоского даху. Вона більше не могла битися. Сил вже немає. Проте Скарлет не здавалася. Дівчина відбивала всі атаки Аїди. Але…

   На дах впало декілька крапель крові. Ліве крило Скарлет було пробите списом демониці, і зараз воно просто звисало з плеча дівчини.

   ─ Шкода, але ти вже не політаєш, − хихикнула Аїда.

   Вона впритул підійшла до Скарлет і глянула їй просто в очі. Дівчина злякано дивилася на свого ворога, який на фоні кривавого місяця здавався якимось монстром зі страшного сну.

   Аїда штовхнула Скарлет, і та, не встигнувши вимовити жодного звуку, полетіла вниз.

   Літати вона не могла. Хоча падати тут невисоко, але якщо Скарлет зараз покалічиться, то не зможе дальше битися, і битву можна вважати програною.

   Дівчина сильно вдарилася спиною об твердий асфальт, що їй аж виперло дух, а ліве плече прорізав страшний пекучий біль ─ з руки стирчав закривавлений уламок розбитого скла. Кров поволі сочилася з рани і тонкою цівкою текла по руці. Скарлет майже нічого не бачила, все було, як у тумані. Вона ледь помітила, що до неї наблизилася Аїда і виставила наперед металевий спис.

   ─ Ну що ж, давай закінчимо битву, − хихикнула демониця.

   Дівчина поволі заплющила очі, підкоряючись ворогові. Битва закінчена. Вона більше не може битися. Це кінець…

   Спис піднявся високо над Скарлет і зловісно блиснув, відбиваючи світло кривавого місяця.

   «Невже я помру ось так, під цим червоним світлом, у темряві міста?.. Невже більше не побачу батька?..», − думала дівчина. Їй не хотілося помирати, але Аїда перемогла.

   ─ Скарлет! – гукнув чийсь голос, який Скарлет ледве почула. А тоді, остаточно прийнявши свою долю, вона поринула у темряву.

***

   Кривавий місяць продовжував світити. Було таке враження, ніби він захопив весь світ своїм кривавим сяйвом і не хотів його відпускати. Кругом було дуже тихо. Тільки чувся звук падаючих крапель крові на асфальт.

   Скарлет поволі розплющила очі. Вона жива! Але чому? Відповідь на її запитання була жахлива: дівчину собою затулив Сорей, обернувшись до неї обличчям. З його грудей стирчав спис, а по ньому стікала кров і вдарялась об асфальт.

   Скарлет від жаху перестала дихати. Раптом їй пригадалося видіння, яке вона бачила кожного дня. Воно збулося. Зараз перед нею була та сама жахлива картина, що й у видінні: тінь юнака, з грудей якого стирчав меч. Це був Сорей, тільки замість меча його груди розтинав спис.

   ─ Скарлет… − мовив хлопець. ─ Не смій здаватись… Чуєш?.. Не смій… Ніколи, − прошепотівши ці слова, Сорей заплющив очі і впав на бік.

   Дівчина і далі продовжувала дивитися перед собою нажаханими очима, ніби юнак ще був перед нею. По її щоці скотилася сльоза, у якій відбився кривавий місяць, і він ніби шепотів: «Ти програла».

   Скарлет поволі обернулася до хлопця та прошепотіла:

   ─ Сорей…

   Збоку стояв Сава із синами. Вони не могли повірити власним очам, невже він помер?!

   Дівчина насилу підвелася на ноги, важко дихаючи, і підійшла до хлопця, впавши біля нього навколішки. З очей градом котилися сльози. Скарлет невідривно дивилася на обличчя Сорея, на його чорне волосся, яке ворушилося від вітру; на його сорочку, яка стала червоною від крові.

   ─ Сорей… − схлипнула дівчина. ─ Не смій помирати, чуєш?.. Сорей!!! − закричала вона.