Розділ 8 Галявина світлячків

Минув тиждень після битви з Аїдою. Скарлет все частіше і частіше бачила те жахливе видіння, і щоразу воно ставало чіткішим, а вночі її переслідували кошмари. Тому дівчина весь час ходила втомленою і задуманою. Лише іноді вона вимушено усміхалася відвідувачам, які приходили у кафе.

   Хлопці весь час намагалися її розвеселити. Особливо Файон, який розповідав Скарлет смішні історії. Всі реготали і веселилися, а на лиці дівчини навіть не було й тіні посмішки. І, нарешті, полишивши цю справу, Файон взявся витирати столики.

   Коли на небі з’явилися зорі і місто накрила ніч, кафе нарешті зачинили.

   Всі завзято працювали. Скарлет, як і завжди витирала столи. Погляд її був відчуженим, ніби вона була десь далеко.

   Сорей, який підмітав підлогу, тривожно поглянув у бік дівчини.

   Скарлет відірвалася від своєї роботи і сумним поглядом подивилася у вікно, у якому виблискували зорі. Тоді хлопець згадав, що дівчина дуже любить ці нічні вогники, які нагадують їй про домівку. І у нього з’явилася чудова ідея. Швидко покінчивши з прибиранням, він перевдягнувся у чорні штани і футболку.

   Скарлет, теж впоравшись зі столиками, вдягла свій одяг, і вже хотіла йти додому, як хтось схопив її за руку, легенько стиснувши.

─ Скарлет, зачекай, − мовив Сорей. ─ Я хочу показати тобі одне місце.

   Дівчина здивовано поглянула на юнака і кивнула головою, погоджуючись.

   Скарлет і Сорей поволі рушили вулицею. Кругом було тихо, тільки іноді повз них проїжджали машини. Все небо було всіяне зорями. Спочатку вони йшли по бруківці, а згодом дорога почала змінюватися на польову.

   Хлопець і дівчина опинилися біля невеликого гаю, зарослого деревами.

   Юнак йшов попереду, а Скарлет слухняно прямувала за ним, не вимовивши жодного слова за той час, що вони йшли, тільки іноді піднімала голову, дивлячись на нічне небо, всіяне зорями.

   Вони пройшли вузькою стежкою і опинилися на невеликій галявині. Це було неймовірне місце. Скарлет вперше бачила щось таке, відколи прибула на Землю. Дівчина думала, що на цій планеті немає нічого красивого, лише будинки зі скла і каменю, але побачивши цю галявину, вона змінила свою думку. Всі проблеми і переживання в одну мить зникли з голови Скарлет. Вона захоплено розглядала маленькі літаючі вогники, які крутилися довкола неї. Дівчина помітила, що тут є озеро, бо коли над водою пролітали світлячки, можна було побачити їхнє віддзеркалення.

   Ніч була не дуже темною, тому Скарлет змогла розглянути міст, який навис над водою.

─ Ми називаємо це місце Галявиною світлячків, − мовив Сорей над вухом дівчини.

   Почувши його голос, вона повернулася до реальності.

─ «Ми»? – запитала Скарлет.

─ Так. Це місце знайшов я і мої брати, − усміхнувся хлопець. ─ Цей міст ми зробили разом. Іноді ми приходимо сюди на вихідних, щоб відпочити. Ну і наловити риби. У цій річці є чимало «смакоти».

   Дівчина задумливо поглянула на поверхню води, на якій відбивалися зорі. Кругом було тихо, тільки віяв легенький вітерець, ворушачи траву і колихаючи гілки дерев. Скарлет заплющила очі і підняла голову ─ зараз їй було так добре і спокійно, що вона хотіла залишитися тут назавжди.

   Раптом Сорей легенько торкнувся її плеча.

─ Ходімо, я дещо тобі покажу, − сказав він і рушив до невеликого моста. Дівчина подалася за ним.

   Опинившись біля хлопця, Скарлет широко відкрила очі ─ перед нею, як на долоні, було видно все місто, яке світилося вечірніми вогнями, а біля нього виблискувало велике озеро, вода якого хвилювалася від нічного вітру.

─ А тепер глянь у гору, − сказав Сорей.

   Скарлет послухалася. Вона підняла свої очі на темне небо, яке здавалося тут набагато ближчим, ніж у місті, і знову зачаровано застигла. Це місце вже втретє її дивує. Посередині  небесного простору, великою туманною смугою простягся Чумацький шлях, а зірок було стільки, що й темного неба майже не було видно.

   Дівчина ніколи не бачила нічого подібного. У її світі на небі виблискували тільки далекі загадкові вогники, а про Чумацький шлях вона прочитала в енциклопедіях, коли опинилася на Землі.

   Сорей поглянув на зачароване обличчя Скарлет і помітив, що в її очах відбиваються зорі. А може це її очі так сяють від радості? Він довго і зачаровано дивився на обличчя дівчини, навіть не помічаючи, що весь час усміхається.

─ Тут так гарно! – захоплено вигукнула Скарлет.

   Хлопець задоволено усміхнувся. Він був радий, що дівчині сподобалося це місце. Вона і далі зачаровано розглядала Чумацький шлях, не відриваючи очей. І раптом…

─ Сорей, глянь! – вигукнула вона. ─ Зірка впала!

   Юнак одразу підняв голову догори і помітив, що небо розтинають яскраві хвости падаючих метеоритів.

─ Метеоритний дощ, − тихо мовив він.

─ Я читала про це у книжках, − сказала Скарлет. ─ Це дрібні метеорити, які згоряють в атмосфері… У моєму світі теж є це явище, але воно ледь помітне.

─ Скарлет, можеш розказати про своє дитинство? – попросив Сорей.

   Спочатку дівчина здивовано глянула на хлопця, а тоді легенько усміхнулася і мовила:

─ Ну, почнімо з того, що я і моя подруга Лайла були народжені зорями. Мене виховав фенікс Ігніл… Я не володіла магією вогню, але він мене всього навчив, зробивши феніксом. Хоча я оволоділа магією цих істот, але не вмію лікувати, як інші. Я дуже довго вчилася, але нічого не виходило, − Скарлет сумно усміхнулася і важко зітхнула.

   Хлопець уважно її слухав, поглядаючи то на дівчину, то на нічне небо.

─ А дитинство у мене було веселе, − усміхнулася Скарлет, продовжуючи. ─ Я дуже часто бачилася з Лайлою, хоча вона жила на зовсім іншій планеті. Ми весь час гралися разом, а коли підросли, почали випробовувати наші сили. Я завжди виявлялася сильнішою, тому вигравала. Лайла спочатку ображалася, а вже потім визнала мою силу… Коли мені було десять, до нас завітав граф Завейт із своїм сином Ериком. Пихаті, зарозумілі люди, які дуже високо себе несли, бо були впливові, майже як мій батько. Так ось, Завейт та Ігніл вирішили заручити мене з Ериком ─ малим зарозумілим хлопчиськом, − пирхнула дівчина і тихо пробубоніла, − хоча він був старший від мене на рік… Я сильно розсердилася на батька і втекла у ліс. Шкода, що я не бачила облич Ерика і Завейта. Батько тоді розлютився на мене і замкнув у кімнаті на цілий тиждень. А граф зі своїм сином більше до нас не заходили… А коли мені виповнилося п’ятнадцять, мене відправили сюди на навчання… Ну, а далі ти все знаєш, − усміхнулася Скарлет.