Розділ 4 Офіціантка

Увесь тиждень дівчина залишалася у домі дракона Сави. За цей час її рана повністю затягнулася, і нарешті Скарлет вирішила покинути кімнату.

    Привівши себе в порядок, вона зійшла сходами на перший поверх. Перед нею відкрилася велика зала, де було багато столиків і стільців, а з боку стояла велика барна стійка з різними напитками; позаду неї знаходилася кухня, з якої доносився смачний запах ─ напевне щось готували.

   У кафе було тихо і затишно. З вікон і скляних дверей було видно перехожих, які все кудись поспішали.

   Відвідувачів не було. «Напевно, ще зарано для відкриття», − подумала Скарлет. І на підтвердження її думок на стіні годинник показував восьму ранку. «Кафе напевно відкривається о дев’ятій або навіть ще пізніше», - продовжувала роздумувати дівчина.

   Вона настільки захопилася розгляданням зали, що не помітила, як до неї підійшов Сорей ─ наймолодший у сім’ї драконів.

─ Тобі вже краще? − запитав він.

   Від несподіваного голосу серед тиші, у Скарлет спрацював захисний рефлекс: вона розвернулася і мало не зацідила Сорею кулаком в обличчя, зупинившись за сантиметр від нього.

   Хлопець від такого повороту навіть перестав дихати. «А у неї чудова реакція», − зауважив він, шоковано дивлячись на дівчину.

─ Сорей, − тихо мовила Скарлет, забираючи руку від обличчя. ─ Вибач, я не помітила як ти підійшов.

─ Ні-ні. Все добре, − замахав руками юнак. ─ Це я винен. Вибач, що налякав.

─ Нічого, − усміхнулася дівчина. ─ Але наступного разу так не роби. В мене чудова реакція.

─ Це я вже зрозумів, − і собі усміхнувся Сорей.

─ Хотів би я подивитися на твою фізіономію після удару Скарлет, − засміявся біловолосий юнак, підійшовши до компанії. ─ Тільки уявіть собі, нашого бойового хлопця побила дівчина, та ще й принцеса, − продовжував глузувати парубок.

─ Замовкни, Файон, − набурмосився Сорей.

─ Бойового? – перепитала Скарлет.

─ Ага, − відповів біловолосий. ─ Наш Сорей ще з дитинства вивчив всі прийоми бойового мистецтва.

─ А ще він чудово володіє катаною ─ японським мечем, − додав Меллан, підійшовши до братів.

─ Ми всі вміємо добре битися, − сказав Сігда, теж приєднавшись до компанії. ─ Нас навчив батько, щоб ми могли постояти за себе.

─ І за когось… Я бачу, тобі вже краще, − до Скарлет підійшов Сава.

─ Так… Я дуже вдячна вам. Ви прийняли мене у своєму домі, нагодували і вилікували. Як я можу віддячити вам?

   Чоловік усміхнувся на ці слова, поставив свої руки на плечі дівчини і пильно подивився в очі.

─ Колись віддячиш, − загадково відповів він.

   Запала тиша. Тільки годинник на стіні рівномірно вистукував секунди.

─ В мене є одне прохання до вас, − звернулася Скарлет до Сави, порушуючи тишу.

─ І яке? – поцікавився чоловік.

─ Ну, я б хотіла працювати у вашому кафе офіціанткою.

─ Гм, − гмикнув старий. ─ У тебе є досвід у цій галузі? – суворо запитав він.

─ Ні, я лише працювала в книжковій крамниці, − відповіла дівчина. ─ Але я швидко вчуся, тому…

─ Ха-ха-ха, − засміявся Сава. ─ Я пожартував. Буду дуже радий бачити дочку свого старого друга у нашому кафе. Та й Сорею і Сігду не завадить допомога.

   Скарлет дуже зраділа. Нарешті у неї з’явилася робота, та ще й нових друзів завела.

─ То коли братися до роботи? – запитала дівчина.

─ Та хоч зараз, − усміхнувся чоловік. ─ Через годину відкривається кафе. Тоді й побачимо, на що ти здатна, − загадково промовив старий. ─ Ходімо за мною.

   Скарлет задумалася, навіщо Сава покликав її за собою. Вони опинилися на другому поверсі, у великій просторій кімнаті. Це була вітальня. З великого вікна пробивалося сонячне проміння, яке падало на візерунчастий килим; посередині кімнати стояв невеликий диван, кавовий столик і два м’яких крісла; а з іншого боку, навпроти вікна, тягнувся ряд з п’яти дверей. «Напевне, це кімнати хлопців та Сави», − подумала дівчина.

   Чоловік зайшов в одні з дверей і на декілька хвилин затримався.

   Скарлет вирішила почекати у вітальні, їй чомусь не хотілося заходити у чужу кімнату.

   Нарешті вийшов старий, тримаючи у руках чорно-білий одяг і пару чорних туфлів  на низькому каблуку.

─ Ось, вдягни, − простягнув Сава дівчині одяг. ─ Думаю, тобі підійде, − сумно усміхнувся чоловік.

   Скарлет поглянула на сумну посмішку старого і одразу ж здогадалася, що це одяг його покійної дружини Аврори.

─  Я не можу це взяти, − махнула головою дівчина. ─ Цей одяг належав вашій дорогій людині…

─ Не говори дурниць, − запротестував чоловік. ─ Навіщо він буде пилом пропадати, якщо його є кому одягти… Аврора була б дуже рада…

   Скарлет декілька секунд подумала, а тоді кивнула головою.

─ Гаразд, − погодилася вона.

─ От і добре, − зрадів Сава, простягаючи дівчині одяг. ─ Ти перевдягнись і спускайся вниз.

   Чоловік розвернувся і подався до сходів. Незабаром він зник.

***

─ Навіщо ти кликав Скарлет за собою? – поцікавився Сігда, коли Сава спустився на перший поверх.

   Старий усміхнено подивився на сина і відповів:

─ Зараз побачиш.

   Через декілька хвилин сходами спустилася Скарлет. І хлопці, побачивши її, просто оніміли ─ дівчина в одязі офіціантки виглядала неймовірно: блузка і спідниця ідеально підходили їй, а волосся вона заплела в косу і замотала в пучок.

─ Я знав, що тобі підійде, − усміхнувся Сава, оцінюючи вигляд Скарлет.

─ Тобі дуже личить, − зробив комплімент Сігда.

─ Красуня, − не забарився і Файон.

─ Тепер ти справжня офіціантка, − додав Меллан.

   Від слів хлопців Скарлет вся почервоніла. Їй були приємні їхні компліменти.

─ Сорей, ти чого так почервонів? – запитав Файон у брата.

   І справді, на лиці юнака грав рум’янець, а широко відкриті очі дивилися на дівчину з великим захопленням.