Розділ 3 Сім'я драконів

Тим часом у кафе «Фантазія» всі гості розійшлися, і на вулиці стало тихо.

─ Як мені набридли всі ці вечірки, − буркнув хлопець, який вийшов з кафе. Він ніс перед собою коробку зі сміттям.

   Юнак був одягнений у білу сорочку і чорні брюки, а зверху хитався довгий чорний фартух ─ напевно він працював офіціантом.

   Зовсім близько почувся грім. Раптово почався сильний дощ. Поки хлопець виносив сміття, добряче змок: сорочка промокла, а коротке чорне волосся прилипло до лоба.

─ Чорт! – вилаявся юнак, сердячись на несподіваний дощ.

   Він збирався вже йти до кафе, але дещо привернуло його увагу: на другій стороні вулиці непорушно лежала людина. Хлопець швидко перебіг дорогу і підійшов до непритомного тіла. Довге руде волосся намокло від дощу, а на білій футболці розтікалася червона пляма крові, з якої стирчав уламок зламаної стріли. Це була дівчина.

   Юнак взяв її на руки та відніс у кафе.

─ Ти чого так довго? Вирішив погуляти під дощем, чи що? У нас багато роботи, − почув хлопець, зайшовши в кафе. Ці слова належали юнакові, який витирав столик. У нього було коротке коричневе волосся, а одягнений він був так само в чорні брюки, білу сорочку і фартух ─ напевне він теж працює офіціантом. Хлопець підняв свої карі очі і шоковано застиг. ─ Хто це? – запитав він, помітивши непритомну дівчину на руках свого друга.

─ Я не знаю, − відповів чорноволосий. ─ Я знайшов її навпроти нашого кафе, і…

   Юнак не встиг договорити.

─ Ти привів незнайому людину у наш дім?! – закричав офіціант. ─ А що, як вона якась злодійка чи…

─ Вона поранена, і не схожа на злодійку, − стримано заперечив друг.

─ Що тут відбувається? – почувся старечий голос.

   До хлопців підійшов старий чоловік, років шістдесяти.

─ Батьку, Сорей привів якусь незнайомку, − почав пояснювати юнак. ─ Вона може бути злодійкою, і…

─ Годі, − чоловік виставив наперед руку, зупиняючи сина.

─ Батьку, вона поранена. Їй потрібна допомога, − сказав Сорей.

   Чоловік ніби не почув слів сина, а просто подивився на непритомну дівчину.

─ Віднеси її у першу гостьову кімнату, − наказав батько.

   Чорноволосий кивнув і подався сходами на гору.

─ Але тату, ця дівчина може бути небезпечною, − стояв на своєму юнак.

─ Годі, Сігда, − зупинив сина чоловік. ─ Мені здається… Я знаю цю дівчину.

***

   У кімнаті було тихо. З великого вікна пробивалися яскраві сонячні промені. На годиннику, що висів на стіні, була перша година дня.

   Повіки Скарлет здригнулися і вона розплющила очі. Дівчина підвелася на ліжку і почала розглядати місце, в якому опинилася невідомо як. Кімната виявилася просторою: біля дверей стояла шафа з книгами, у найдальшій стіні, навпроти ліжка, був великий камін, а в центрі кімнати знаходився кавовий столик з двома кріслами по боках. Сама Скарлет сиділа на великому двоспальному ліжку.

   Дівчина ніяк не могла зрозуміти, де це вона, і як тут опинилася.

   Вона згадала вчорашню ніч, як билася з Аїдою, і… Скарлет схопилася за рану. Стріла зникла, а на животі була накладена пов’язка. Дівчина помітила, що на ній була широка біла сорочка, явно не її розмір.

   Раптом у коридорі почулися чиїсь кроки. Тихо скрипнули двері, і на порозі кімнати з’явився старий чоловік.

─ О, ти вже прокинулася, − зрадів незнайомець. ─ Як себе почуваєш?

─ Хто ви? – не звернувши уваги на його слова, рівним голосом запитала Скарлет.

   У відповідь старий усміхнувся і сказав:

─ Скоро дізнаєшся.

   Чоловік розвернувся і вийшов у коридор. Через декілька хвилин він повернувся, але не сам. З ним прийшло четверо хлопців. Всі зацікавлено дивилися на дівчину, тільки один зиркав спідлоба, якось вороже.

─ Мене звати Сава, − почав старий чоловік. ─ Зараз ти знаходишся у моєму домі, − пояснив він. ─ Тебе було поранено стрілою, − старий зробив паузу. ─ Ти можеш розказати, що з тобою сталося?

   Дівчина задумалася, чи варто розказувати все людині?

─ Мене звати Скарлет Феніксія, − представилася вона.

─ Я так і думав, − усміхнувся Сава. ─ Ти дочка Ігніла?

   Від здивування дівчина широко відкрила очі.

─ Звідки ви знаєте мого батька? – шоковано запитала вона.

─ Це мій старий друг, − задумливо відповів чоловік. ─ Колись я і твій батько чудово товаришували, − розповідав старий. ─ Ми, як істоти королівської крові, відправилися на Землю на навчання…

─ Ви були принцом? – перебила Скарлет. Цей чоловік дивував її дедалі дужче. ─ З якої ви планети?

─ Я дракон з планети Дрегана, − гордовито промовив Сава. ─ І я справді мав посісти королівський трон.

─ А чого ви тут, на Землі? – і далі запитувала дівчина.

─ Сталося так, що я порушив головний закон Дрегани, − сумно зітхнув старий чоловік. ─ Я покохав людину. Драконам це суворо заборонялося. Коли проходив четвертий рік мого навчання, ми одружилися. Згодом у нас з’явився син. Коли мій батько про це дізнався, то вигнав мене з Дрегани, − Сава зробив паузу, а тоді продовжив. ─ Я залишився жити на Землі з Авророю. У нас народилося ще троє синів, ми відкрили своє кафе, жили чудово. Але п’ять років тому… її не стало, − сумно промовив чоловік.

─ Мені шкода, − виразила співчуття дівчина, а тоді запитала, звертаючись до чоловіка. ─ А скільки років ви живете тут, на Землі?

─ Уже сорок років, − усміхнувся Сава.

   Скарлет була шокована, як можна жити на цій планеті, де немає магії.

─ А ви не сумуєте за домом? – знову поцікавилася дівчина.

─ Так, іноді в мене були такі думки, але я зрозумів, що тепер мій дім тут, де моя сім’я, − усміхнувся старий, подивившись на своїх синів. ─ Ну що ж, − промовив Сава після недовгої паузи. ─ Давайте я вас познайомлю, − усміхнувся він. ─ Скарлет, це мої сини: найстарший ─ Сігда, − Сава вказав на чоловіка з темно-коричневим коротким волоссям і невеличкою борідкою, який був одягнений як офіціант. Виглядав він на років сорок. ─ Це Меллан, − чоловік мав яскраво-жовте волосся і теж був одягнений у форму офіціанта. Він мав вигляд десь на тридцять років. ─ А це Файон, − старий представив хлопця-офіціанта, який привітно усміхнувся. Він мав дивне волосся: біле, довге, зав’язане у низький хвіст. Йому приблизно було двадцять з гаком років. ─ Ну, а це Сорей ─ наймолодший, − Сава показав на чорноволосого юнака, який був одягнений теж як офіціант. Його темно-сині очі пильно дивилися на дівчину. Він був приблизно її віку, можливо на рік старший. ─ Це він приніс тебе сюди, − чоловік поплескав свого сина по плечу і усміхнувся. ─ Хлопці, познайомтеся, це Скарлет ─ дочка Ігніла ─ мого старого друга, і принцеса-фенікс Зестерії.