Розділ 2 Неспокійна ніч

Стояла тепла зоряна ніч. Кругом тихо. На вулиці немає жодної душі. Тільки десь далеко лаяли собаки, помітивши сусідського кота. Була приблизно дванадцята ночі. Англійське містечко мирно спало.

   На вулиці «Лойс №3» було тихо і спокійно. Лише у кафе «Фантазія» шуміли люди, порушуючи нічну тишу.

   Повіяв прохолодний вітер, здіймаючи куряву з газет і пилу.

   Крізь пітьму з неймовірною швидкістю промайнуло дві постаті схожих на людей. Це було дві дівчини років вісімнадцяти.

   Перша мала коротке чорне волосся. Вона була одягнена у дивний одяг, який дуже відрізнявся від звичайних футболки і джинсів: короткий голубий топ з хутром, і така сама спідниця, на ногах було тепле взуття, на чолі дівчини виблискувала срібна корона, у руках, які були у рукавичках, вона тримала лук з націленою стрілою у свою суперницю. Нічна незнайомка була досить красивою, але дещо в ній лякало: її погляд був колючим і холодним. Вона була схожа на злого чорного вовка з якоїсь давньої казки. Чорні очі дивилися вороже, ніби хотіли спопелити постать, яка стояла навпроти.

   Друга дівчина була дуже вродливою, і сильно відрізнялася від своєї суперниці. Вона була повною її протилежністю. Її довге руде волосся розвівалося на вітрі, а погляд жовто-червоних очей був націлений на ворога. На чолі у неї також блистіла корона, але золотого кольору, на тілі, проти світла ліхтарів, виблискували золоті обладунки, які чудово підкреслювали її худеньку фігуру, у руках дівчина тримала металевий меч з позолотою, готуючись до нападу. Але найдивовижніше, що було у ній ─ це великі золотаво-жовті крила фенікса, пір’я яких легенько рухалося від вітру.

   Суперниці довго свердлили одна одну колючими поглядами і важко дихали ─ напевно їхня боротьба триває вже довго. Але ніхто з них не наважувався зрушити з місця.

   Раптом «вовчиця» зірвалася зі своєї точки, і через декілька секунд опинилася на даху триповерхового будинку.

─ Аїда!!! – закричала рижоволоса та кинулася до свого супротивника. Вона розправила крила і вже через секунду стояла перед «вовчицею». ─ Відпусти Лайлу! – гаркнула дівчина-фенікс.

─ Скарлет, ти ж знаєш, я не можу, − гмикнула Аїда.

   Рижоволоса зціпила зуби і виставила меч.

─ Ти хочеш продовжити? – іронічно запитала чорноока.

   Замість відповіді Скарлет рвонула до Аїди. «Вовчиця» гмикнула і легко відвернулася від удару меча. Але фенікс продовжувала нападати, завдаючи все нових і нових ударів. Та щоразу меч розтинав тільки повітря.

   Аїда спритно відверталася від ударів, але сама не збиралася нападати: чекала слушної нагоди.

   Нарешті Скарлет зупинилася, важко дихаючи.

─ Що, здаєшся? – хихикнула «вовчиця».

─ І не подумаю! – вигукнула дівчина. Вона зірвалася з місця, виставивши перед собою меч.

─ Якщо ти мене вб’єш…то помре і Лайла! – раптом заявила Аїда.

   Від здивування Скарлет зупинилася.

─ Ти брешеш! – не повірила вона.

─ Зараз наші тіло і душа зв’язані ─ помру я, помре і вона, − пояснила «вовчиця». ─ Так що, опусти меч, феніксе, − ніби наказуючи, з притиском промовила Аїда. ─ Ти ж не хочеш, щоб твоя дорога подруга померла, правда ж?

   Дівчина вагалася, але все-таки опустила меч, хоча здаватися вона не збиралася.

─ Я все одно звільню Лайлу, − хрипко промовила вона.

─ І як ти це зробиш? Га? – засміялася «вовчиця». ─ Знаєш, ти мені набридла, Скарлет…Помри.

   Дівчина напнула тятиву лука і…вистрілила. Чорна стріла встромилася у живіт Скарлет, яка скрикнула від болю.

─ Тепер ти мені не завадиш… − почула фенікс ніби уві сні. Очі самі заплющилися, і дівчина провалилася у пітьму.