Чарівний дрючок

   День почався з затяжної нічної тривоги. Ірина спала погано. Почасти через часті вибухи, почасти через дрона, що ніби висів над дахом будинку. Вона знову згадала той страшний ранок. Подзвонив син. Дзвінок одразу стривожив жінку – він ніколи не телефонував у такий час. «Мамо, росія напала на Україну».  

   Два тижні Ірина не спала взагалі – слідкувала за новинами, плакала і чекала. Всі чекали, що цей жах до Пасхи закінчиться. Вірили і чекали. Були впевнені, що війна не може затягнутися надовго. І ось вже п’ятий рік пішов... І вже ніхто ні в чому не впевнений... Люди просто звикли... Звикли жити під звуки тривоги, гудіння дронів і гучних раптових вибухів. Вже ніхто не біжить в бомбосховище, не хапає тривожний рюкзак, лише слідкують за новинами. Хтось молиться і надіється на Божу ласку, а хтось матюкається і кляне «орків». А ще ТЦК... і поліцію...  

   Ірина відкрила стрічку новин. ТЦК зупинило авто. Бризнули в салон балончиком. В салоні сиділа вагітна жінка. Чоловіка забрали, її залишили. Навіть не надали медичної допомоги. До чого ми докотилися... Хіба за це гинуть наші хлопці?! Це не демократія, а диктатура. Права людини просто топчуть ногами ті, хто давав присягу їх захищати. Навчені люди, які мають воювати і захищати країну, хапають усіх підряд: хворих, заброньованих, неадекватних, алкоголіків, наркоманів, багатодітних батьків. Ті, хто мають самі воювати, розповідають іншим, що їм треба робити. Все. Нація деградує. «Не такі страшні московські воші, як українські гниди».

    Але ми виживемо, ми переможемо! Скільки існує Україна, стільки намагаються нас винищити, в т.ч. і руками самих же українців. «Бий свого, щоб чужі боялися».

   Сумні роздуми перервав крик сусідки: «А йди-но сюди, щось скажу!». Це замість «Доброго ранку». Така вже вона є ця сусідка. За десять років Ірина не почула від неї жодного доброго слова. Лише постійно лається через усілякі дрібниці. І навіть війна нічого не змінила.

    Дивно, наскільки черствими бувають люди! Цікаво, що вона вигадала цього разу? Хоча, ні, зовсім не цікаво. Але треба сходити послухати, бо не відчепиться. А раптом в неї й справді щось серйозне сталося!  

   – І вам доброго ранку, тьоть Ліда!  

   – Та який він добрий?! Твій чоловік у мене дрючка украв!  

   – Якого ще дрючка?  – Ось тут стояв, стіну підпирав, а тепер стіна падає. Щоб йому добра не було!  

   – Так у вас стіна із цегли. Як її дрючок міг тримати? Та й навіщо нам ваш дрючок?  

   – Аякже, «навіщо»?! Ви всю зиму чим хату топили?  

   – Напевно, що вашим дрючком...  

   – А то чим же?!  

   – Тьоть Лідо, вам не соромно таке говорити?  

   – Це вам має бути соромно! – далі, як зазвичай, слідує народна українська лайка, густо перемішана москальськими матюками.  

   Ірина починає читати: «Хто живе під охороною Всевишнього...»  

   – Ах ти ж відьма! – верещить тітка Ліда, – «Твої речі – тобі в плечі»! Щоб тобі все повернулося!

   – Дякую, тьоть Ліда! – спокійно відповідає Ірина, – бо я бажаю вам лише здоров’я і довголіття.  

   На якусь мить тітка Ліда замовкає, не розуміючи, що відбувається. Але це триває лише мить. Її розум не здатен зрозуміти слів Ірини. Тітка Ліда ніколи не тримала в руках псалтир. Тож все, на що вона спроможна, це продовжити «обкладати» сусідку «гарячим слівцем». Ірина мовчки відходить. «Господи, прости цій жінці, бо не знає, що чинить!»  

   Задзвонив телефон. Польський номер. Це – сестра.  

   – Привіт! Як ви там? Бачила новини. Знову всю ніч «гатили» по Україні.  

   – Привіт! Так. На жаль. Та якось тримаємося. А ти там як?  

   – Заплатила податки. Збираю кошти на оренду та комуналку. Тільки й роблю, що плачу: то за одне, то за інше. Ще й продукти знову подорожчали. А що у вас?  

   – Та сусідка знову лається.  

   – Що цього разу?  

   – Дрючок ми у неї украли і топимо ним всю зиму.  

   – Ну, так. А як же ти думала? Ви ще й наступну зиму будете ним топити. То ж «чарівний дрючок»! 

     Посміялися. Ірина поклала слухавку.  Правду кажуть: «Людину в житті рятують два почуття: почуття любові і почуття гумору. Якщо ви маєте хоча б одне, ви – сильні, а якщо обидва, то непереможні».