Розділ 21

От настав мій день народження, я ще собі валялась в ліжку і рукою доторкнулась до чогось.
Я побачила на землі біля свого ліжка коробки які були підписаними та гарно загорнутими і побачила, що Лідія і Ніка не має в наметі. 
Відкрила першу коробку від Ніка в середині була: фотографія зі мною в початковому класі де ми були святкували новий рік, блокнот червоний з ручкою і настійну гру яку я ще не грала і не бачила.
Друга коробка від Лідії було щось таке, що я подумала, що розбила, тому я обережно відкрила і побачила невеличку лампочку для читання зеленого кольору.
Друга коробка від Лідії було щось таке, що я подумала, що розбила, тому я обережно відкрила і побачила невеличку лампочку для читання зеленого кольору.
Ну і третю від батьків від тата який працює в кафе «Смакота» своєму подарив мені брилок з значком нашого кафе, фотографію нас усіх а, мама мою улюблену іграшку з якою я в дитинстві полюбляла спати (таки зберегла її).
На дворі мене привітало не багато народу.
-З Днем Народження!.
Гукнули мені Лідія, Нік і Лукія всі були в спортивних костюмах, Лукія дала мені пакет кольоровий в якому було: браслет кольором моря, фотографію з нами всіма в будинку і блокнот синього кольору.
-Дякую!- від радощів сказала я друзям і запхала все назад в кульок.
-Ти наші подарки бачила?-енергійно спитав мене Нік.
-Так, і дуже прикольні та, що за гру ти мені подарив?.
-Це детективна гра «Clue» батьки вибирали.
-Ясно, ну спробуємо якось зіграти.-відповіла я й до мене ще підійшов наш вчитель музики містер Джей, сказав, що просто хоче подарити мені подарок і дав мені в руки браслет зелений з  водою та зеленню.
-Дякую містере Джей, та не треба було.
-Бери, це подарок лісу.
Я незрозуміла, що він щойно сказав, глянула йому в слід і наділа браслет собі на ліву руку і згадала, як того разу, коли він розказав нам, що й у нього був будинок на дереві в лісі, я вже собі надумала всякого, та мої думки перебив Нік показуючи мені знак на те, що вони ідуть в ліс і я побігла за ними.
Коли ми вже залізли на дерево з’явився будинок який відправляє нас в чудесні місця.
Опинились ми в 1980 році бо в цей ми будемо виступати.
-Готові?-спитав нас Нік який був вдягнутий в піджак, туфлі а його чорне  волосся було трохи пречешене.
-Так!-гукнули Лідія з Лукією які були в довгих червоному і зеленому платтях, їхнє волосся було в гульці.
-Венеро, ти готова?- звернулась до мене Лукія і мої друзі побачили на мені плаття блакитне схоже на бальне, на волоссі в мене була кучерява гулька з де кільками пучками.
-Ух ти Венеро, Олександр тебе точно запросить на бал-засміявся Нік.
-Та який бал, мені ж всього п’ятнадцять… сьогодні!.
-Та знаю, просто ти в цьому платті.
-Отже, ми ідемо?–втрутилась в нашу розмову Лідія і ми рушили до сцени.
Ми підійшли до жінки, яка дивилась чи все як має бути.
-Добрий день, чи можемо ми виступити?- звернулась я до неї, вона побачивши нас всміхнулась і сказала.
-Звичайно, а що ви показуватимете?.
Мої друзі розказали, що будуть показувати а я сказала, що це буде сюрприз.
Вона глянула в свій список, і попередила нас, що ми можемо виступати останніми, аби в нас був час на те, що б ми підготувались.
Рушили ми на поле де трохи ще потренувались а я про себе співала пісню Pentatonix-Mary, Did You Know.
Настала наша черга, спершу виступили Нік який розсмішив публіку, потім Лідія й Лукія які танцювали так, що деяких людей довели до сліз.
-Давайте привітаємо наших молодих учасників!- звернулась до публіки жінка до якої ми підходили і люди почали хлопати моїм друзям.
Лідія попросила мікрофон в жінки і почала говорити від чого в мене почало калатати серце. 
-Ми ще б хотіли виступити з нашою подругою яка підготувала для вас цікаву пісню, давайте її підбадьоримо!.
Я по малу підійшла до мікрофона який стояв на кінці сцени.
-Добрий вечір, спершу я б хотіла привітати своїх друзів з виступом і… заспівати вам пісню яку написала сама.
Я знала, що збрехала, та не могла сказати, що ця пісня з 21 століття.
Вдихнувши і видихнувши, почала співати.
Співала я так, немов би я сама людей які сиділи не було була лише я і музика.
Закінчивши я глянула на людей які мовчали, та за декілька хвилин почали хлопати усі! Навіть мої друзі які були ззаду мене.
На сцену вийшла жінка і промовила
-Привітаймо нових переможців цього року!
Промовивши це ми від радощів обнялись й підійшли до мікрофона.
Почала говорити я.
-Дякуємо вам усім за те, що дозволили виступити і показати вам наші таланти, а особливо моїм друзям які були поруч!.
Коли я доказала, усі стали ще гучніше хлопати, ми вийшли зі сцени і побачила Олександра який стояв в чорному піджаку, кучерявим волоссям і черевиками.
Мене легенько штурхнула Лідія дала цим мені знак на те, щоб я підійшла до нього бо я стояла як укопана, тому вона підштовхнула мене до нього а самі в трьох пішли лишивши мене з Олександром.
-Доброго вечора міс Венеро- звернувся він до мене, я трішки зашарілась.
-Доброго вечора Олександре.
-Ви гарно виступили.
-О, дякую.. а що ви робите тут?- поцікавилась я в Олександра який був усміхненим.
-Прийшов подивитись на інші таланти- відповів він мені і я побачила на його обличчі, що він хоче ще щось добавити та вагається.
-Підеш зі мною в одне місце там, де нас ніхто не побачить я маю тобі де, що дати?- спитав він мене пошепки, я кивнула і під час дороги невеличкої я згадала сон де він дарує мені плаття й під низом те, що мене шокувало.
Він привів мене до маленького будиночка який був двох поверховим.
Зайшовши в середину на першому поверсі були три кімнати в одній кухня, друга здавалась на дитячу й остання невеличка де були самі коробки.
-Цей будинок скоро треба буде знести- сказав мені Олександр.
 Ми пішли на другий поверх де було лише невеличне вікно ліжко виглядало, немов би скоро розвалиться, стіл і крісло на яке він сів як і в моєму сні, я затамувала подих.
-Венеро-сказав він-мені сказали, що сьогодні твій день народження вітаю.
Я прочистила собі горло і промовила.
-Дякую.
-Я хотів тобі де, що подарувати, зараз повернусь.
Олександр вийшов з кімнати і я почула, що він спустився на перший поверх, я сіла на крісло й просто чекала на нього.
-Вибач, трішки затримався шукав коробку-сказав він мені і дав мені коробку яка була як раз  така ж як і в сні рожеву а в середині теж саме плаття й..перстень я зрозуміла, що в мене розширились очі й я глянула на Олександра котрий був в очікуванні того, що я скажу.
-Дякую тобі Олександре, та я нажаль тебе розчарую.
Я побачила на його обличчі трохи сум та він ще досі чекав тому я таки йому сказала те, що не могла.
-Я…не з твого року а з іншого…ми подорожуємо з допомогою будинку на дереві.
Олександр не змінився в нього таки лишилось очікування і він промовив.
-Я знаю.
Я просто на просто дивилась на нього і так заціпеніла.
-Знаєш, звідки?- здивовано спитала я.
-Мені мій тато розказав. Він як би незвичайний, того першого дня  коли я тебе в перше побачив його не було бо він був ну… у вашому світі.
Просто я не могла в це повірити.
-Я знаю, про подорожі  в різні світи чи місця вже з сими років бо по словам  батько він почав подорожувати в ваш час і все мені розказав.
-Вибач, що раніше не розказав-присівши на землю промовив Олександр.
-Та нічого, просто я шокована тим паче, що я не зможу бути з тобою, раз ти з цього року а я з іншого, і мені сьогодні п’ятнадцять.
Олександр засумував та потім всміхнувся.
-Вийдемо на двір?- промимрив  він, та я почула.
Вийшовши на двір, я побачила друзів які ішли до нас.
-Як поговорили?-поцікавився Нік який потім глянув на велику коробку яку я тримала.
-Нормально, та…- мене перебив Олександр.
-Все добре, просто де, що не склалось та нічого.
Олександр поцілував мене в руку і дав мені конверт і пішов до людей.
-Що трапилось?- звернулась до мене Лідія, я повитирала сльози і обернулась до друзів.
-Він подарив мені перстень, та я відмовила йому раз він тут а ми з іншого.
-Жаль, та що ви ще говорили бо вас не було як мінімум десять хвилин?-спитала мене Лідія.
-Він знає про подорожі як ми подорожуємо з допомогою будинку на дереві, його батько лишився в нашому часі – розказала коротко я їм і вони повідкривали роти.
-Нічого собі, а хто його батько?-поцікавився Нік.
-Олександр казав, що його батько незвичайний-пояснила я йому і потім перед нами з’явився портал були ми в середині будинку ми були в тому ж одязі, в якому й зайшли і на стіні з’явились слова.