Розділ 15

Наступний день був понеділок, я собі сиділа на лавці в дворі й сиділа в телефоні у програмці Інстаграм там я переписувалась з своєю улюбленою сестрою Емілія яка вчиться  уже в універі.
-Привіт, Венеро, як відпочиваєш?- поцікавилась моя сестра.
-Привіт, супер! А в тебе, як університет?
-Ой, знаєш, тяжко, та якось вчусь.
Емілія вчиться на вчительку англійської. По словами батьків їй в школі подобалось цей предмет.
Тому, вона вирішила  піти вчитись на англійську, вона знає у принципі краще ніж я.
-Як батьки?- написала Емілія.
-Добре.
-Супер, а мої пішли на іншу роботу, бо в цій роботі їм щось не дуже було тому, вони працюють в магазині який в нас через дорогу. Мама на касі а батько рекомендує людям що, краще купляти- пояснила мені сестра. Її батько є братом моєї мами Софії.
Вона сказала, що вона вже іде тож, я побажала їй «Пака» і виключила телефон і пішла до лісу і залізла до будинку де сиділи друзі.
-Салют!- сказав Нік який щось дивився в телефоні а Лідія й Лукія грали в настійну гру шашки.
-Салют, ви давно тут сидите?- запитала я і присіла собі.
-Ага, давно - повідомила мене Лідія і крикнула бо виграла в шашки.
-То ми ідем в портал, він через п’ять хвилин появиться?- поцікавилась я і бачила, що їм немовби байдуже. 
-Щось сталось?- спитала я й очима пройшлась по друзям.
Я бачила, що вони якісь дивні, ніби щось приховують.
-Та просто ж є час от і вирішили раніше- пояснив Нік, та я відчула в його голосі щось таке, що вони когось скривають.
-Гаразд- я була цілком певна, що щось є в будинку та вони мабуть добре його сховали.
От уже портал відкрився й ми опинились в ледь знайомому нам місці.
Ми були в довгих платтях схожих на одинакові а Нік як зазвичай в піджаку.
-Який це рік?- роздивляючись це місце й декількох людей котрі забирали сміття.
-Це 1907рік.
-Звідки ти знаєш Ніку?- я підійшла до нього який стояв біля стовпа.
- Тут пише- показав мені Нік. 
« СЬОГОДНІ В Лондоні ВИХІДНИЙ ХТО ХОЧЕ, МОЖЕ ПІТИ ДО ПАРКУ Й ПОБУТИ ДО 20 ГОДИНИ. НИНІ ВІН БУДЕ БЕЗПЛАТНИМ ДЛЯ ВСІХ ДІЛІТЬСЯ З ЛЮДЬМИ СВОЇМИ ЇЖАМИ».

Ми подумали, а чом б і не піти? І рушили до парку де було вже повну народу з гарними великими тканинами аби можна було сісти на траву й їдою всі брали що хотів.
З лівого боку пара взяла невеличкі бутерброди, шампанське й пару солодкого.
Походили ми ось так ще, роздивляючись що в людей і навкруги.
Трохи дальше стоїть сценка в якій танцювали пару людей.
На нас звернула увагу жінка й зацікавилась.
 -Діти, ви голодні? Чому ходите тут самі? Вона була в гарному біло-червоному платті, на голові в неї була велика шапка з пір’ям, у руках вона тримала парасольку білого кольору  а її чоловік накривав велику тканину на землю і діставав із кошика їду яку  напевне принесли з дому.
-Та ми так, гуляємо собі а чому самі, наші батьки дома вирішили сьогодні не приходити- збрехав Нік.
-Я розумію, та мабуть ви зголодніли під час дороги сюди? Наша їда всім вистачить не хвилюйтесь.
Перезирнувшись ми такі сіли на тканину яка була з візерунком квітів.
Із кошика її чоловік витягував: шампанське, компот в баночці, пару солодощів наприклад кусочки торта й книгу для своєї жінки назву книги я не побачила, та жінка показала її нам і вона називалась «Маг» написав її Джон Фаулз». 
Моя дружина полюбляє такі жанри – повідомив нам її чоловік нам імен формально не треба було знати.
-Розкажіть, ви любите читати? – з усмішкою поцікавилась вона.
-Я люблю- повідомила я-зазвичай читаю фентезі, романи.
-О, я фанат романів у мене в машині є одна книга я можу дати тобі книгу?- враженим обличчям звернувся її чоловік до мене який був вдягнутий в чорний піджак, туфлі а його чорне волосся було кучерявим.
-Та не треба, ви ж мабуть любите їх?
-Мені не тяжко, я зараз прийду.
Він пішов до напрямку дороги напевне до своєї карети й приніс якусь книгу і дав мені в руки .
На ній було написано: «Біле ікло». письменник « Джек Лондон». А в середині якого року 1906.
-Ця книга написана того року?- здивованим тоном звернулась я до чоловіка.
-Так, ця книга мені дуже сподобалась мені не жалко її віддавати, бо я маю таких ще дві- сказав мені чоловік жінки.
-Дякую.
-Прошу.
-Вибачте, та нам вже час іти батьки сказали нам прийти коло третьої- сказав Нік.
Ми вже вставали як нас затримала жінка.
-Чекайте, я дам ще вам трьом.
Вона із кошика дістала загорнуті книги і дала Лідії, Лукії та Ніку. 
-А це вам, відкриєте коли будете дома там дві мої улюблені книги та одна мого чоловіка- з усмішкою на обличчі промовила жінка.
-Дякуємо!
Коли вже вони нам вже не давали подарунки, то ми пішли і побачили за деревом портал в який зайшли.