Розділ 14

Прокинулась я перша в якійсь кімнаті на ліжку, воно було великим і ми спали окремо. Кімната була блакитного кольору, з тумбами й великою шафою, на стіні біла люстра, вікно було великим через яке було видно величезний басейн з лежаками й баром.
Коли я встала, то побачила на собі купальник який прикривав моє тіло. Візерунок на ньому було море я знітилась, бо не хотіла аби мене такою побачили тому я схопила перший побачений  білий халат й наділа його на себе й сіла на крісло яке було м’яким. 
Я побачила друзів які вже прокинулись Лідія з Лукією були так само купальники в Лідії блакитний а в Лукії зелений з маленьким бантиком на боках. Вони так само вдягнули халати в Ніка плавки біло – сині а він взяв футболку яка ба йому трохи завелика.  
-Ем, це що таке? – спитав Нік.
-Не знаю, напевне, тут щось буде раз будинок нас сюди відправив- сказала я й глянула ще раз за вікно де плавали люди й бавились.
-То може вийдем, глянемо, що тут є? – порекомендувала Лукія.
Ми почули, що двері відчиняються і до нас зайшов чоловік в чорному одязі і сказав нам, що він Крістоф, що він буде нас попереджати про щось аби ми не запізнювались і що ми можемо поплавати в тому басейні, що був за  нашим вікном а потім прийти  до нашого номера щоб вдягнутись і потім прийти вниз до їдальні що розташована сходами праворуч бо з нами хтось має поговорити.
То ж ми пішли до басейну, водночас роздивлялись місце де ми є і питались в Крістофа що це за місце і де ми саме.
На стінах висіли фотографії різних людей: Єлизавета II з своїм чоловіком Філіпом ще молоді багато їхніх фото. Ще дальше я бачила портрет незнайомих мені людей і я стала біля нього й дивилась на тих людей навіть не замітивши, що вони вже далеко. Я їх знайшла вже біля вестибюля про який розказував нам Крістоф. Вестибюль був прикрашений двома люстрами, двома диванами по боках. Диван був: блакитним, на верхівці золотом і я зрозуміла, що це бароко. Колись мама показувала мені фото на своєму телефоні як колись виглядали палаци і так далі. На цих диванах могли вміститись щонайменше троє, четверо а трішки далі від сходів які були закрученими і якими ми спускались стояла рецепція де стояло двоє чоловіків і щось собі робили 
-Це що, в палаці? – спитав Нік у Крістофа.
-Звичайно, сер в ньому шість кімнат, три ванни, велика їдальня коли будете виходити, то побачите вестибюль.
-А який це рік?- поцікавилась Лідія.
-1949 мем.
Він розмовляв, ніби ми тут довший час живимо.
От ми вийшли з палацу і пішли самі до басейну, Крістоф поставив на гамаки три рушника й пішов а ми стрибнули в басейн.
-То ми тепер в 40-х в палаці, але чому саме в палаці?- сказав Нік  в якого були очі здивовані.
-Ну, так- відповіла я трішки спокійніше але так само була здивована, що ми в палаці. 
-Для чого будинок нас сюди відправив, напевне, щоб ми когось зустріли когось поважного? – сказала свою думку Лукія яка була під водою і вже випірнула.
«Треба спитати ту людину яку ми зустрінемо про ту картину» подумала я собі.
Ми були в басейні приблизно п’ятнадцять хвилин. Вдягнули на себе рушники й пішли до себе на третій  поверх біля наших дверей був Крістоф який сказав, що наш одяг вже в номері аби ми за п’ять хвилин спускались і пішов по своїх справах.
Зайшли ми до номера і побачили на ліжках 3 плаття а на кріслі піджак і туфлі.
Я взяла собі плаття свого улюбленого кольору блакитного а навкруги були  невеличкі квітки червоного кольору, на Лідії було зелене плаття й пояс а на Лідії плаття біло-жовтого кольору й  на низу плаття її улюблені квіти півонії. Ну на Ніку як зазвичай: чорний піджак з туфлями.
-Які ж ви гарні, особливо ти Лукіє!- сказав з усмішкою Нік.
-Ох, дякую ти також
-Та я в тому самому піджаку! Нічого нового.
-Ну так ж ходили.
Ми спустились сходами вниз до їдальні, там на нас уже чекав Крістоф який сказав(наказав) нам сісти. Коли ми вже сіли до нас хтось прийшла вона була високого зросту, милою усмішкою, її плаття було пишним на ньому були банти і маленька квітка на голові її руде волосся гарно виблискувало променями сонця й сіла біля нас аби краще нас бачити.
-Добрий день дітки!- привіталась жінка.
-Добрий день!-ввічливо привітались і ми.
-А Крістоф чи не міг би ти нас залишити на якийсь час?
-Так мем- сказав Крістоф й вийшов з їдальні.
-Спершу спитаю, звідки ви? До речі, ви єдині діти які тут без батьків.
-Ну ми прибули з- я не знала, що цій жінці сказати. Казати що ми з 2020 року з України, подорожуємо з допомогою будинку на дереві? 
-Ой, де ж мої манери? Моє ім’я Елізабет Александра Мері Віндзор, я королева, мій чоловік Філіп зараз готується до мого дня народження.
Коли вона доказала, то ми не могли в це повірити, ми сидимо з королевою Британії з тою самою!
-А вас як звуть? 
-Мене Венера, це мої друзі Нік, Лідія й Лукія- повідомила я королеві.
-Дуже приємно познайомитись, так звідки ви, чому без батьків?
-Ми без батьків тому що вони у відпусті і попросили нас побути якийсь час тут- швидко відповів на її питання Нік. Він завжди знав, що казати якщо треба збрехати. Та мені було трішки соромно, ми збрехали королеві. 
-Ясно, і коли ви приїхали сюди? – поцікавилась королева.
-Сьогодні раненько- повідомив Нік.
-О , а мені сказали, що тиждень тому- сказала Елезавета.
-Ну так тиждень тому, просто трохи змучились ну знаєте поїздка аж сюди утомила.
Добре, що ми маємо такого друга  інакше ми б пропали якби довелось обманювати.
-Можна спитати?.
-Так?- милим тоном звернулась до мене королева.
-Коли ми ішли сюди, на стіні була якась картина людей трохи дальше від вашого портрету?.
-А Олександрійська сім’я, вони часто сюди їздили. Вони були майже король та королева, та вони вирішили переїхати й жити звичайним життям.
Це ж було моє прізвище, Венера Олександрійська. Я не могла в це повірити. Я що, принцеса?.
Після розмови ми пішли до свого номера, перевдягнулись й побачили портал і стрибнули в нього і опинись в будинку.
-Ну і поїздочка в нас вийшла – мовив Нік.
-Ого го, ми ж королеву бачили, королеву!- крикнула я в обличчя друзів.
-Ні чого, що й ми там були?- схрестивши руки на грудях пробурмотіла Лідія.
-Я знаю це! Я зараз упаду в нас майже був бенкет із нею!- сказала я коли ми вже до йшли до табору де були наші однокласники.
-Ти така рада цьому ніби вже й забула, що твій день народження уже за п’ять днів?- спитала мене Лідія.
Я зупинилась на хвильку а й справді я так захопилась, що забула про те, що скоро мені п’ятнадцять і побігла до друзів які вже були в своїх наметах.