Розділ 7

Уже липень і це означає, що через сімнадцять днів моє день народження. Я встала найпершою коли ще всі  сплять навіть друзі. В своєму наметі взяла бутерброт який зробила собі вчора. Пішла до лісу прогулятися. Бачила, що вже сонце ставало і дуже красиво дерева в світлі сонце.
Вже дев’ята ранку і я прийшла до друзів які встають. Я побачила (відчула), що на мене хтось дивиться повернула голову і побачила Олега який стояв біля столів за якими ми сидимо і їмо постояв так ще трохи і пішов. 
-Привіт Венеро рано встала?- спитала Лукія-так ам… так- вона побачила, що я чимось задумалась -  ти боїшся, що він розказав вчительці що ми робимо в лісі? Венеро вибач я ж тоді не замітила його..- та не бійся! -  заспокоїла я її- трохи ще так постоявши  я вдихнула і глянула на Лукію – добре. 
 Я пішла з нею  до нашого будинку де на нас уже чекали Лідія з Ніком які сиділи на кріслах і щось дивились в телефонах. Вони нас побачили і Нік спитав: то що рушаймо? Портал скоро відкриється- звичайно- відповіла я йому і вже портал відкрився і ми стрибнули в нього і опинились в якомусь незнайомому місці там було холодно тому ми були в зимових куртках. - де ми ?- спитала Лукія- не знаю – відповіла я їй – може… погляньте це ж ми-ми в майбутньому? -схоже на те- сказав Нік і на його обличчі з’явилась усмішка- ми в майбутньому!-але ти пам’ятаєш, що не можна аби вони нас бачили?- сказала з трохи підвищеним тоном Лідія – е.. так так. Отже, ми простежимо за ними? – не помітно Ніку! – та зрозумів я. 
І ми тихенько підійшли і сховалися за кустами. Спочатку ми побачили Лідію яка було : в платті з візерунком квітів і бантом, на шиї шарф зеленого кольору її кублуки були червоними  а її чорне волосся спадало на низ. – це я ?- немогла повірити Лідія власними очима. Потім ми побачили Лукію з Ніком які про щось розмовляли і обнімались. На Лукії було: плаття з паском,  теж шарф з візерунком сніжинок , кублуки були так само червоного кольору а її світле волосся було зав’язане в гульку. В Ніка як і в інших хлопців був: піджак з квіткою і чорні туфлі. – ух ти – тільки  сказали вони двоє – а де ти Венеро?- спитала Лукія яка не могла відірватись від себе- я не знаю? Не бачу себе. І тут хтось ішов у наш напрямок, ми сховалися аби нас не бачили.- може я в середині? – може бути – сказала Лукія - бо це виглядає  ні би якесь свято?.
Ми непомітно прокралися аби ближче до вікон і побачити що там і  мабуть найти мене. Озираючись я таки там вгледіла себе, я танцювала з кимось. На мені було: блакитне плаття а низ прикрашав зелений колір,  моє волосся було розпущене, на руках я мала  білі рукавиці, кублуки я розгледіла були жовто- оранжеві а чоловік з яким я танцювала поцілував мене дуже ніжно і він був схожим на Олександра- це Олександр!- ти певна?- спитала мене Лідія – на всі сто! – отже колись я буду з ним?