Розділ 3

 Ранок на дворі і перше, що ми зробили це - вийшли з наметів, зробили невеличку зарядку. Із їжі, яку нам роздавали на дворі взяли хто яку: хтось макарони, ковбасу і сік, хтось стейк з кетчупом. Я взяла те, що лишилось - це спагеті з м′ясом і воду, і замітила, що ніхто не замітив,  що нас не було. 
-Смачного Венер! – сказала мені Лукія, моя однокласниця, яка полюбляє бути на самоті чи коли ніхто не бачить розмовляє сама із собою.
-Дякую, Лукіє і вона всміхнулась мені, ніколи цього не робила. 
Я подумала, а може і її до нашого чарівного будинку? Вона мила, добре ставиться до решти, навіть якщо трохи закрита в собі і боїться, що про неї подумають інші.
Я пішла в ліс, знаючи, що там друзі, дійшла до дерева і як могла залізла.
-Привіт ми зачекались тебе. - Сказав мені Нік.
 -Народ пам’ятаєте, Лукія та з якою ніхто не розмовляє з шостого класу? – сказала я. Вона була в нас новенькою, прийшла, коли в нас закінчувався навчальний рік, їй було всього лиш тринадцять. 
-Так, а що?
-Може її до нашого будинку? -друзі перезирнулись і не відразу сказали- ну не знаєм вона ж така тиха й ну… не знаю дивна.
Я задумалась і сказала те що прийшло в голову :а ми виправимо це може коли вона побачить, що з нею ми розмовляєм то трохи розвіється?
-Ну можна спробувати -сказала Лідія,- давайте спитаєм в неї, коли вона буде сама в наметі?
-Отже домовились?
-Так!
Уже вечоріло і всі пішли по своїх наметах, а я і Лідія підкрались до намету Лукії, вона якраз перевдягалась у піжаму, лягла і як раз тут ми увірвались.
Коли вона нас побачила, то злякалась.
-Пробач, ми не хотіли тебе налякати - сказала я їй аби вона заспокоїлась.
-Що ви тут робите?-шепотом спитала Лукія в нас і ми перезирнулись.
-Ми хотіли спитати, чи б не хотіла ти прийти з нами в ліс, дещо тобі покажем? -  сказала я, обернувши голову на неї.
Вона глянула на нас  ніби ми з глузду з’їхали – ви хочете дружити зі мною? – тихенько запитала Лукія.
 – А як же-  сказала Лідія – ти ж сама правильно, говориш сама з собою і…
Я подивилась на Лідію ніби вона розказала мій секрет. І я побачила, що Лукія опустила голову. 
-О ні, ні ми  не хотіли тебе образити – сказала я, підійшла до неї, щоб сісти коло неї, коли йшла, то зирком подивилась на подругу.
– Ні ні, все добре- сказала мені Лукія, коли я хотіла вже сідати. -Лідія права я нездара, зі мною ні хто не хоче дружити. 
-Це не так, просто щось з тобою колись сталось і от ти того не хоч казати.
-Так Лідіє годі вже!
-Ні я можу розказати, це не так уже й страшно.
-Ти певна?
-Так, я зможу лише вам.
-Отже,- так вона вдихнула повні груди повітря і почала говорити: Коли я була в другому класі ми з батьками  і подругою, яка була в мене одна поїхали літом в Гаваї на два тижні відпочивати, там ми плавали по морю, їли смачну їду, їздили в різні містах. Якось в суботу я  з подругою пішли самі поплавати в морі, ми були задоволені тим, що ми разом як найкращі друзі. І тут ми підпливаєм до берега і щось схопило її ногу й потягло під воду. Я запанікувала, пірнула за нею і побачила велику акулу, яка проковтнула її. Коли я це побачила, швидко виплила на поверхню і побігла до нашого номера розказала батькам що сталось і…. мене батьки обняли і ми поїхали назад.
Я і Лідія замовкла. Ми не знали, що сказати.
-От тому я більше не хочу мати нових друзів аби ще раз таке не прожити.
-Це дуже сумно, мати єдину тобі подругу і втратити її в той момент, коли ви мабуть все життя були друзями.-Сказала я так щиро як змогла.
-Ну потім ту акулу знайшли та й все.
Я подивилась на Лідію, яка опустила голову на знак того, що їй шкода за свої слова і я сказала Лукії, що тепер все  буде по інакшому, аби вона про таке не думала, а спробувала відпустити і прийняти це.
Вона вдихнула ще трішки подумала і відповіла.
-Залиште мене на якийсь час, скажу, коли буду готова.
Ми кивнули і вийшли з її покоїв аби вона побула сама.
На зустріч побачили Ніка.
-Ну то що? Перезирнувшись, я сказала, що їй треба побути поки що самій, а там потім поглянем. 
Настав новий день, ми перевдягнулись, бо сьогодні всі ідемо до лісу. 
-Будем іти до того дерева? -спитала нас Лідія, яка була розгублена-не знаю, там будуть купу народу вони можуть запідозрити, що нас не має-відповіла я і почула, що хтось коло нашого намету.
 -Привіт, це я Лукія. Я підійшла і впустила її до нас вона була в гарній світлій футболці, кросівках, спортивних штанах і кепці.
 -Привіт, ти як після вчорашнього?
-Добре.
-Супер, то як в похід? 
-Ну ж бо!  Лукіє, в лісі класно. 
-Але ви не будете іти за ними правильно? -схвильовано спитала Лукія -Ну звісно – а якщо побачать, що вас не має?
- Ну то ми…що ж- напишем на карточці записку і приклеїмо її на одного з учнів- сказала я. 
– Непогана ідея Венеро ,так і зробимо.
Отже, ми вже ішли  до лісу,  в лісі вчителька розказувала нам, куди не можна а куди можна заходити. Нік штурхнув нас в плече і показав нам дорогу, яка вела до того дерева. Я приклеїла листок на одного з учнів, в якому було написано « Лідія, Венера, Нік і Лукія зараз підійдуть, і що зустрінемось в таборі» і ми в чотирьох побігли до того напрямку, де було дерево. Вже до бігши, я побачила, що хтось поставив якийсь шнур для того аби легше лізти.
-Це ти зробив Ніку?
-Так, може так ви й залізатимете?!.
Нік і Лідія вже полізли , я вже хотіла була по лізти  як побачила, що Лукія вагається.
-Що таке?
-Нічого, просто я не знаю..
-Не бійся, це нестрашно. От скажи мені, ти любиш чудеса? 
Вона задумалась, згадуючи якісь випадки.
-Так, якось в п’ятому класі я вперше побачила живого Дельфіна, а ще якось вовченя і мені дозволили його погладити, коли він спав звісно і був біля мами. 
-Ну от бач, ні в кого з нас не було такого, лише в тебе!. 
 У Лукії появилась усмішка і надія, що вона все зможе, що ще багато чого не побачила.
-Лізьмо! 
От ми вже були на верху і через шість секунд появився будинок.
Лукія спочатку злякалась, а потім спитала, як він з’явився?-Це загадка -відповів їй  Нік з усмішкою. 
-Лукіє поглянь, – і перед її очами появився портал, вона була така вражена, що є чудеса в цьому світі, що  ми побачили сльозу на її щоці.
-Це, це чудеса! Це Чарівний будинок! - захопливо сказала вона.
-Так і є, то що хоч зайти і подивитись що там? -спитала я її спокійним тоном.
-А можна? Це безпечно?
-Повір, так, - сказала Лідія, яка тоді теж забоялась заходити.
-Давай нам теж цікаво! – але ж ти  нетерпеливий Ніку -Я нетерпеливий? Я нетерпля́че чекаю на те, аби зайти туди і глянути що там! Тож хутчіш а то я сам туди стрибну! 
-та добре, добре – ти готова Лукіє? Вона кивнула і ми стрибнули в нові пригоди.  Перед нами з’явилось щось темне і ми не бачили куди летимо-Чому так темно? – голос був наляканої Лукії, я побачила що поряд щось світиться і ми приземлились  прямо на кущі.