Перші прояви сили

        Козак як вихор і тут є, і там буває.
Бо як птах знявся та й полетів, а куди прилетить, там і пристане.

 Народні перекази 

      В палаті панувала повна тиша, лише ранкове золотаве сонечко ледь-ледь пробивалося скрізь замерзші лікарняні шибки. Так порожньо в корпусі, ще ніколи не було. Зазвичай з настанням холодів, дітвора хворіла і палати були переповнені. Але в цьому місяці хворих, було небагато, тому Варя перебувала на самоті.

Сьогодні вона дуже рано прокинулася, дивне відчуття весь час не покидало , ніби щось змінилося або ось ось зміниться в її житті. 

А  що це таке блискуче? Цукерки? Звідки в неї на постілі цукерки? 

Варя останній раз бачила  стільки солодощів  ще маленькою, коли жила з сім'єю.

Доторкнувшись  рукою до  блискучих і кругленьких смаколиків, переконавшись, що це все насправді і вона не марить, швиденько, боячись, щоб не забрали і з великою насолодою їх з'їла. Ох...Яка смакота...

– Ольга Іванівна, дякую за цукерки, – випалила Варя, щойно медсестра, через кілька годин зайшла до палати.

– Варюша, ти про що взагалі ? – та збентежина такою радісною зустріччю, не знала, що й відповісти.

– Солодощі, це ж ви мені принесли?  – вже не так впевнено запитала дівчина.

Ольга Іванівна, погладила Варю по русявому волоссю, блакитні очі дівчинки дивилися з такою надією.

– Варя, тобі треба прилягти, дай но я подивлюся твоє плече. Боляче? –лагідно запитала, роздивляючи величезний синець на плечі.

– А як твоє вороненя? Придумала йому ім'я?– продовжила, як ні в чому не бувало, медсестра заново перебинтовуючи плече. І все думала, дивлячись  на пусті фантики, біля подушки, хто ж приніс сироті ті цукерки, та дійшла висновку, що мабуть хтось із дітей, порадував подругу.

–Він...  Варя запнулася, повернувши голову і не побачила в коробці птаха.

– Його немає! – вскрикнула і різко вскочила.

– Ольга Іванівна, його хтось забрав, допоможіть знайти, – благала Варя.

– Ми обов'язково його знайдемо, не хвилюйся. А зараз тобі треба поїсти, щось тримкіше за цукерки  та відпочити, давай допоможу піднятися. 

– Зможеш дійти до столової? – Ольга Іванівна насупила брови, вона так завжди робила, коли їй щось не подобалося. Схоже ні, винесла свій вердикт, дивлячись як Варя на  тремтячих ногах і ледь тримаючись від слабкості, намагалася зробити декілька кроків.

– Зараз принесу сніданок. Лягай, ти ще занадто слабка. 

Поснідавши звичайною  вівсяною кашею на воді, хлібом з маленьким шматочком вершкового масла та запивши все солодким чаєм, Варя без сил впала на подушку.

– Ось і молодець, – зараз зробимо ще один укол і ти трішки поспиш до обіду. Все попливло перед очима...і вона швидко заснула.

Але прокинулася Варя, аж пізно ввечері їй наснився якийсь дивний сон, начебто вона стоїть посеред величезного зеленого лугу, уві сні чорний ворон б'є крильми об землю, яка здригається від його міцці, а потім ворон перетворюється на високого парубка, який волає щось  безупинно, їй дуже страшно в цю мить, але вона зовсім не чує його.

Повільно піднявшись з дерев'яного ліжка, автоматично підмітивши, що вона почуває себе набагато краще, встала і ледь переставляючи слабкі ноги,  відкривши старі двері, побрела до туалету.

В коридорі було дуже тихо і  на диво порожньо. 

З кожним кроком, їй ставало легше. Ще трішечки і вона дійде.

Не встигла Варя переступити поріг туалету, як над нею нависла Катька.

– Ооо, нарешті,  попалась домашня, єхидно виплюнула вона.

– Нарешті з'явилася довго ми тебе тут чекаємо, Вітька  вийшов з сусідньої кабінки.

–Я через тебе пропустив вечерю.

Мені б зараз твої проблеми,  мимохідь подумала Варя.

– Що вам треба? 

Хоча Варя знала для чого вони її підловили, але просте питання саме вирвалося з її рота, не встигла і подумати.

Вітька голосно і противно, як дикий ішак заржав.

–А ти по типу, не знаешь?

– Неслухняну  тупу мавпу треба наказати, заверещала Катька.

– Обирай домашня, розбита голова, поломана рука, вибите око, або одразу два –  став  буденно перераховувати Вітька.

Вітька просто насміхався. А у Варі знов все поплило перед очима, на цей раз від страху.

Варя розуміла, це кінець. Зараз її будуть по справжньому бити. Ніхто не міг безкарно не підкорятися старшим.

Вона вирішила покоритися долі, не було ані сил, ані бажання сперечатися і оборонятися.

Варя просто боязно присіла, намагаючись затулити обличчя. Те що сталося далі, не очікував ніхто.

Якась невідома сила, підійняла її худеньке тільце у повітря, в тоненьких ручках щось забряжджало, наче струмочок і яскравий  промінь світла вдарив прямісінько в стелю. 

Приміщення туалету шалено затрясло, обшарпані стіні затріщали і завили, як лютий звір,  все навкруги, ніби ожило і закружляло в біло–червоному танку світла. Переляканий зойкіт Катьки і страшний крик Вітьки, заглушила чорна тінь, з величезними крилами птаха і накрила її собою.

Темрява...це останне що вона запам'ятала,  а  ще очі... такі серйозні людські карі очі ворона. 

 І пітьма поглинула її повністю.

*****

   Прийшла до тями, на  чомусь твердому,  Варя не одразу зрозуміла, де знаходиться і з якої причини.

 Їй навіть на мить здалося, що Катька з Вітькою їй приснилися.

Вона лежала, посеред густого  темного лісу, на звичайній дерев'яній колоді,  прикрита якоюсь, дуже  мякою ковдрою.

Перше що вона побачила, це яскраве вогнище.

А біля нього сидів гарний  юнак.

– Прошу, не бійся мене, опередил він крик дівчинки. 

–Я тебе не скривджу.

– Господи, що сталося? Я нічого не розумію.

Де я?

– Ми в Загубленому лісі, в трьохсот кілометрах від Чорного озера, вибач мені довелося перенести тебе сюди, щоб врятувати. Але ми не зовсім там, де повинні бути...

– Та дарма, може воно й на краще –  життєрадісно продовжив парубок.

 – Зараз препочинимо, повечеряємо і я відведу тебе в безпечне місце, тобі треба до Хранителів.