4

В Йоль чарівний, коли люди ховаються по домівках, виставляючи гостину для духів за двері, слухаючи як співає хуртовина, зустрічаючи дике полювання та його гончаків, настає святкова ніч. Чарівна. Казкова. Хоч і страшна — але й велична. Бо після неї день буде довший, пітьма піде у безодню, і темні сили не будуть вже мати такої влади над землею. Цієї ночі прочиняються двері в чарівний світ духів, і якщо не боїшся, то можна потрапити на чаклунські галявини іншого світу, щоб нарвати там трав для зілля. Зілля це, кажуть, може виконати будь-яке бажання, врятувати від смерті, причарувати коханого... Все може чар-зілля іншого світу. Але тільки сильна відьма здатна зірвати трави ці чарівні та пройти всі випробування цієї ночі, впоравшись із темними духами, що охороняють галявини потойбіччя. І лише сміливим дано пройти цей шлях. Бо дике полювання можна зустріти на ньому, місячні чари якого можуть навіки залишити блукати в пітьмі цієї ночі.

Коли впала чорною шаллю на ялини і сосни темна казкова ніч, вислизнула відьма з дому, перед тим обпоївши сонним зіллям Ярлонда, щоб не пішов він за нею, не плутався під ногами. Людям на стежці духів робити нічого, небезпечно їм по ній ходити — заведуть-занапастять мари, навіки залишиться потім людина блукати в тумані багряному, в серпанку тому, що стелиться серед чорних скель та бездонних ущелин.

Сама ж Стефанія пройшла до чаклунських галявин швидко — за три удари серця. І навіть гончаків короля Йоля не зустріла, ніби оберігав хто її. Потім побачила – а на стежці туманними зміями в’ються лісові духи, ті самі, що жили з нею в хащах весь цей час і допомагали в усьому. І тут не залишили. Але треба поспішати. У цьому світі чарівному час інакше тече, день за рік може розмінюватися... Побачила відьма, як розступився туман, як з’явились галявини зелені з квітами вогненними та чорними травами, а над ними побачили і вартових моторошних, з рогами та копитами. Виття жаске пролунало над галявиною, квіти, схожі на лісові дзвіночки, зімкнули пелюстки, і скляний дзвін у темряві почувся.

Чарівниця прошепотіла заговорені слова, гострим ножем порізала долоню, напоївши чорні трави іншого світу своєю кров'ю, віддавши йому данину. Слабкість відразу охопила її, але з останніх сил підійшла вона до духів — їх теж обдарувала своєю кров'ю. Знала — платою стане безсилля. Кілька місяців не зможе вона чаклувати. Але готова була віддати свою силу, аби врятувати Ярлонда. Адже кому потрібний сліпий воїн?..

Напившись крові та сили чарівниці, відступили духи темряви, дали їй пройти до чар-зілля. Яскравими зірочками тремтіли квіти серед трав чорних, спалахуючи в темряві й відразу зникаючи, а тому треба було ще встигати збирати трави, поки вони цвітуть. Обпалюючи руки, зривала Стефанія зірочки чарівні та в хустку складала. Коли з’явилась помаранчева заграва над головою — зрозуміла, що настав час йти.

Духи мовчки дивилися їй услід, розкривалися вогняні віночки дзвіночків, таємниче шуміли трави і щось чарівне співав вітер іншого світу.

А в хатині спав міцним сном Ярлонд і навіть не знав, чим заради нього пожертвувала відьма.

На ранок зілля було готове. Помішуючи в казанку відвар, усміхалася Стефанія, і навіть безсилля не лякало її. Було чомусь радісно на душі. Хотілося вірити, що лісові духи потім захистять, не залишать її. А там і весна настане, три місяці зимних швидко пройдуть, повернеться сила чаклунська... Головне, щоб проклятий радник короля не знайшов Стефанію, поки буде вона слабка, поки буде простою людиною...

— Випий, — прошепотіла вона, схилившись над Ярлондом, що прокинувся.

Він покірно прийняв із її рук і пригубив гірке зілля. Він довіряв відьмі у всьому.

Стефанія дивилася, як п’є він свої ліки, і посміхалася. А коли зрозуміла, що все вдалося, схопилася і кинулася геть, щоб перечекати серед лісу, поки піде Ярлонд. Знала — як тільки повернеться до нього зір, візьме він свій меч і знову вирушить до короля. Не хотіла вона, щоб бачив він, яка почвара з ним жила весь цей час…

Швидко бігла по снігу відьма, а все ж таки наздогнав її Ярлонд. Злякано завмерла вона, втиснувши голову в плечі й відводячи потворне обличчя, поки сильні руки Ярлонда тримали її. Плакала, розуміючи, що тепер він дивитиметься на неї з огидою. І навіщо тільки пішов за нею? Чому не покинув її ліс одразу?

— Що з тобою, Стефанія? — спитав Ярлонд.

Вона не наважувалася підняти погляд, потім заплющила очі. Сльози пекли, гіркими краплями стікали по обличчю, солона волога відчувалася на губах... морозний вітер холодив шкіру, але від близькості воїна тільки тепліше ставало відьмі. А потім вона відчула, що Ярлонд стирає її сльози своїми пальцями, п’є їх м’якими теплими губами, цілує її ніжно, і від цього хочеться відьмі злетіти й ширяти над лісом від щастя.

Але що це? Чому він не відштовхнув її з жахом? Чому так ласкаво розмовляє з нею? Вона не могла розібрати слів, ніби оглухла, і не бачила його — ніби засліпла...

— Не плач... — долинув до Стефанії ніжний голос його.

Відвела чарівниця волосся від обличчя і подивилася на Ярлонда. Його блакитні, як весняне небо очі більше не таїли холод зимового дня, там більше не кружляли хуртовини. І він дивився на відьму з... коханням?..

Стефанія сіпнулася в його руках, але він тримав міцно.

— Не відпущу.

— Я ж почвара, жаска почвара... як мене любити можна? — прошепотіла вона і раптом помітила, яка тонка і тендітна рука її, що лежить на грудях Ярлонда. Скрикнула, прикрила другою рукою рота, спробувала оглянути себе... Тонка і висока, худа, як і раніше... з довгим рудуватим волоссям, що зараз огортало її плащем... Вона знову була гарною!