3

Наближався Йоль. З його чарами, магією… та диким полюванням, як цієї чарівницької ночі буде мчати чорнильними небесами над королівством. Багато хто не знайде дороги додому, якщо вийде за поріг. Не можна відповідати на поклик вітру та хуртовини, не можна заступати дорогу псам повелителя дикого полювання… Але якщо знайдеться такий сміливець, не злякається примар та духів, мерців та привидів — то можливо, виконають його найпотаємніше бажання сили зими та пітьми.

Відьма вірила, що не біди принесуть цього Йоля примари. Вірила, що ці дванадцять днів та ночей, коли будуть відкрити межі між світами, допоможуть їй прикликати чарівництво духів. І врятувати лицаря, остаточно відігнати від нього смерть. А вона ходила навколо будиночка Стефанії, скрипіла снігом, виття її вовче доносилось звідусіль, вона заглядала у віконця своїми чорними очима… дзеленчали на вітрі холодному опівнічному йольському кістки, що прив’язані були до поясу мари.

А Стефанія вішала на стелю та вікна омелу та гостоліст, прикрашала оселю травами чарівними, амулетами, які відгонять злих духів, які не пустять смерть на поріг. Йоль означав — скінчиться темна ніч, народиться нове сонце, нове життя… І треба вірити в це. Треба сподіватись на краще. І чари її стануть сильніше, і світла стане більше… і зникнуть за межами іншого світу мерці та гончаки короля Йоля, і хвороби та смерть відступлять…

— Скажи, чому ти самотня тут живеш? — запитав цього вечора лицар, коли лихоманка від нього відступила.

Звали його Ярлондом, і був він сином одного з тих лордів, які багато років тому на Північ з королем ходили... Після того повернулися воїни багатими — вдалий улов виявився, підкорили вони далекі землі, але привезли з собою не тільки хутро, зброю та коштовності... Деякі знайшли дружин на далекій холодній Півночі, і були ці діви білошкірими та зі сріблястим волоссям… з крижаними кришталевими очима та такими ж серцями. Багато хто з них загинув від туги своїми рідними краями, не витримавши життя на чужині. Так і мати Ярлонда — встигла лише народити сина та дочку своєму чоловікові, і розтанула, немов сніжинка. І був Ярлонд блакитноокий і білявий, весь у матір. Тільки дивився він якось дивно — очі його здавалися уламками льоду, байдужі та порожні. Немов жила у Ярлонді Північ дика, жила в його погляді хуртовина, завірюха кружляла.

Від питань його відьма спочатку жахалась, не знала, як і говорити з ним, — коли від одного погляду на нього, від одного звуку оксамитового голосу її в дрож кидало. Духи лісові, що приходили до хатинки її, лише посміювалися — мовляв, закохалася наша чарівниця, нарешті закохалася! Вона ярилася, проганяла прозорі снігові тіні, шипіла змією — мовляв, ніколи і нізащо не покохає нікого, так і житиме, подалі від людських очей. Але серцю не накажеш. І як тільки зупинявся погляд її на обличчі лорда, так і завмирало серце дурне, а потім билося сильно, от-от із грудей вискочить.

Ночами стала відьма ходити до лісового озера, прихованого від очей непролазними колючими кущами шипшини. Не хотіла, щоб чув Ярлонд, як виє вона місячними ночами, як страшно їй, коли дивиться вона на товсті пальці свої та незграбні руки, як жаско ненароком ловити у відбиттях рябе жахливе обличчя з вузькими безбарвними очима та бачити волосся, що стирчить соломою.

Дійшла з останніх сил до берега Стефанія, сіла на повалений стовбур дерева, стягнула тремтячою рукою хустку, дивилася на лід та сніг, на мереживо інію на деревах, а по щоках сльози непрохані покотилися. Захотілося стерти зі шкіри рябі плями, вирвати жорстке волосся, зняти шкіру, як водяні чудовиська з північних казок, звільнити себе справжню.

Духи лісові тут як тут — стоять біля берізок зеленими тінями, ходять на тому березі дикими птахами, тремтять туманом білим над льодом... І навіщо ліс привів до її порога Ярлонда? Адже жила раніше, горя не знала... І нехай іноді мріяла зняти прокляття, а все ж таки могла з цією бідою змиритися. А тепер що? Піде лицар звідси незабаром, назавжди забуде про неї... та чого про відьму лісову пам’ятати?

Раптом кроки позаду почулися, сніг зарипів, гілка хруснула.

— Тут ти? — спитав Ярлонд.

Він уперше з лежанки встав, та ще й сам так далеко пішов — невже ліс його вів? І чарівниця скинулася, злякавшись, що впаде він, не витримає слабке тіло… рани жахливі були. Але врятувала вона Ярлонда, думала вже, відлетить душа до предків.

— Тут... — луною відгукнулася відьма, і голос її здався в чарівній тиші скрипучим та хрипким — чи то ворона каркає, чи то старий пень крехтить. Обернулася, витерши сльози.

Якось дивно йшов до неї Ярлонд. Широко розплющивши очі, ступав він повільно і невпевнено. Кроки були дрібні, наче... ніби не бачив він нічого і не знав, де чарівниця, лише на голос її йшов.

— Ярлонд, ти що це, зовсім нічого не бачиш? — спитала тихо Стефанія, а потім схопилася і побігла до нього, взяла за руку, допомогла дійти до поваленого дерева.

Ярлонд обережно опустився на стовбур, провів рукою по шорсткій мертвій корі, зітхнув важко, наче каліцтво це хотів зберегти в таємниці. Не хотів навіть собі зізнаватись, що сліпий, усе сподівався, мабуть, що прозріє... Як же це воїну, лорду короля, та й не бачити нічого, у темряві жити? Як він у походи ходитиме, у турнірах братиме участь?.. Що ж тепер, калікою біля вогнища сидіти та тільки слухати про чужі перемоги та подвиги?.. Скривилося обличчя Ярлонда від злості, кулаком ударив він по стволу, застогнав глухо. А на обличчі така приреченість, такий страх... і жах, безкінечний, моторошний.