2

І диво сталося — зимою опинився біля порога лісової хатини лицар шляхетний. Одяг – оксамит візерунковий, каптан дорогий, пояс багатий... І меч з дорогоцінним каменем. Рубін кривавий... Як ті краплі, що проступили на сорочці білій.

Знайшла його відьма морозним ранком, коли завірюха стихла — здавалось, чарами його принесло. Ніби сама зима та вітри сніжні цього лицаря начарували.

Озирнулася відьма, але слідів біля хатини не було. Послухала вітер, птахів, дерево, що росло неподалік, і всі в один голос казали їй, що прийшов шляхетний цей пан саме до неї.

За допомогою.

Ішов він з останніх сил, і яким дивом тільки дістався? Може, яке зілля допомогло... Рани йому завдали зброєю чаклунською, і лікар замковий не впорався — так сказала одна з пташок, чорна галка, що жила біля хатини. Ось хтось і порадив Стефанію шукати. Мовляв, живе в лісах чарівниця, але якщо чистий ти серцем і щиро просиш допомоги, то знайдеш її. Завжди вона допомагала тим, хто в біді, і зараз не відмовить.

Всміхнулася Стефанія невесело, вислухавши, що вітер сказав та пташка нащебетала. Не сподобалося їй, що в замку знають, де шукати її, хай і не знайде дорогу злий та настирливий хитрун-радник. Так, стежки тут зачаровані, не кожен пройти зможе. Але якщо цей вельможа зміг знайти її, повинна Стефанія допомогти. Сам ліс привів його до неї.

Майнула непрохана думка – може, лицар цей і закляття позбавить?.. Духи лісові їй давно казали – треба вірити, що прокляття розвіється, що одного разу на порозі її хатини доля з’явиться.

Насупилася чарівниця грізно, проганяючи думки непрохані. Про прокляття своє вона не любила згадувати, не вірила, що позбудеться його. Ну хто в здоровому глузді полюбить усім серцем криву та зизу дівку, товсту як бочка? І ще вона має у відповідь полюбити. Сміх один, та й годі! Стефанія, коли при замку жила та відьомством займалася, жодного разу не відповіла нікому взаємністю. Крижане у неї серце, залізними обручами оковане, кам'яне. Рубін у неї замість серця... Як вона, така зла та байдужа до людей, полюбити зможе?

Прокляття це чи не покарало її за жорстокість?.. Кинуті в потрібну годину злі слова радника-горбаня потрапили в ціль.

Зітхнула важко Стефанія і потягла лицаря до свого дому, ближче до печі. Хлопець зовсім охололий, поки лісом до неї йшов, крові багато втратив... Хто ж поранив його? Неважливо. Головне, як урятувати...

Якщо ліс привів його до порога Стефанії, то чарівниця зобов'язана його з того світу витягнути. Інакше ліс їй допомагати перестане. Всі стежки розкриються, всі дороги видимими будуть, зникне чаклунська завіса туманна. А виходити до людей чарівниці не хотілося. Подобалося їй таке життя – з духами лісовими та звірами дикими. Самотня та вільна.

Лицар молодий виявився, гарний. Золотом волосся яскраво сяяло, шкіра гладка, статурою стрункий, але міцний, як молодий дуб... І серце чарівниці билося птахом... Зітхнула важко Стефанія і пішла готувати лікувальні мазі та відвари з трав чаклунських – горицвіту та болиголова, вогнецю, що цвіте на схилах гір раз на п’ять років. Його збирати важко, тільки вмілі цілителі справляються... Запахло гірко та неприємно, вогнець сам по собі дає такий дух смердючий, а ще щіпка полину та болиголова листя – настойка терпка вийде, повинна допомогти хворобу та біль прогнати, а мазі допоможуть рани загоїти...

Шляхетний панич застогнав на своїй лежанці під вікном, забився, немов у нападі падучою, а ще, мабуть, лихоманка його мучила.

Так і є. Обернулася чарівниця, а дівка-лихоманка сидить біля печі, сміється. Страшна, горбата, скуйовджена, з довгим носом, з якого слиз тече, з великими губами та шкірою в виразках. Замахнулася на неї Стефанія волоттю гірських і долинних трав – вересом та полином. Бризнула заговореною водою. Забурмотіла слова закляті, заспівала, заголосила, проганяючи лихоманку... Тупала та кричала, трясла руками, камінням жбурлялася та травами. А та злякалася, зашипіла, застрибала, плюнула на Стефанію та не дісталася. І зникла, тільки калюжа зеленого слизу й залишилася від неї. А там, куди капнула слина смердюча, димилися мостини, наче вугілля вогняні пропалили їх.

А панич шляхетний рівніше задихав.

Стефанія роздягла його, промила рану – груди розірвані... ніби пазурами ведмежими драли його. Глибокі порізи, страшні, чорна кров по краях запеклася, запалилося все... Шрами залишаться. Але це нічого, шрами лише прикрасять шляхетного.

І почала Стефанія шепотіти закляття свої та мазати рани лицарю, вливати у відкритий рот його настоянку... До вечора провозилася. А як місячне світло ковзнуло у віконце, розсипавшись на кольорових половиках сріблом, перестав хрипіти й стогнати поранений. Заснув спокійно.

А Стефанія витерла піт з чола, простягла до місяця втомлені руки, наповнюючи себе силою місячної ночі. Тяжко було цього разу, але все ще сильна вона, все ще може вивести душу з мертвого світу, повернути до життя.