1

Зима приходила неспішно. Тихою ходою йшла вона лісом, прикрашала дерева білими снігом, а лід на річці — мерзлими ягодами, червоними як кров та синіми як небо, птахів провела вже у далекий чарівний вирій, звірів розігнала по барлогах, виглядала здалеку вітри північні, обіцяючи їм роздолля. І ліс, де чарівниця Стефанія жила, кутався в сніг як в шубу, щоб від холоду сховатись. І ще далеко було до того часу, коли з кучугур оксамитові стріли первоцвітів покажуться, білі сни будуть маритись лісові, білі мари будуть насилати страхіття, хуртовина буде панувати серед старих дерев...

Будиночок відьмарки стояв у хащах непролазних, туди не кожен мисливець зайде, а найближче селище біля річки розкинулося. І хоч знали люди, що в лісі чарівниця оселилася, яка може від хвороби врятувати чи з урожаєм допомогти, а не дуже поспішали до неї звертатися. Боялися.

І правильно робили.

…Стефанія кинула швидкий погляд у відро з кришталево чистою талою водою, провела рукою над ним – і гладь дзеркальна засріблилася. А там, у тремтячих відображеннях мінливих, з'явилася веснянкувата та мордата дівка-товстуха. З коротким рудим волоссям, під хустинку захованим, з рябим обличчям – простакуватим і страшним, немов відьма зовсім дурна, без клепки в голові. Губи м'ясисті, ніс картоплею, очі маленькі, вузькі, сірі як зимове небо, вій та брів немає майже. Але вже звикла Стефанія до цього обличчя за три зими, що провела в лісі чарівному.

Звикла й іншого не хотіла. Змирилась.

Зате не знайде її ніхто. А й знайде – нізащо не впізнає в цьому страшкові королівську чарівницю, красуню Стефанію Червоне Полум'я. Ні вигляд свій колишній чарівниця пам'ятати не хотіла, ні життя минуле.

Була вона раніше файна як та зірочка, витончена, немов молоде вербове деревце, з вузькими долонями та тонкими довгими пальцями. Висока, з благородною поставою. Очі – фіалкові, немов чарівні аметисти, які в самоцвітних горах знаходять, губи – червоні маки, а волосся шовковисте, до самих п'ят, вогненно-золоте. Любила Стефанія коси свої укладати короною навколо голови, прикрашаючи живими квітами та яскравими стрічками...

Але минув той час. І всі стежки до нього травою поросли.

Зітхнула вона важко і вдарила по відображенню, яке показало їй на мить справжнє її лице – прекрасне і чарівне.

Сама вона цей шлях вибрала. Сама пішла із королівського замку. І нема про що більше жаліти.

І виною всьому – мерзотник, який владу взяв. Радник новий королівський виявився сластолюбцем, а був він кривий та страшний горбань. Не стерпіла чарівниця, коли володар наказав їй стати дружиною виродку цьому не пізніше літнього рівнодення.

От і втекла. Шляхи-дороги заплутала, стежки обрізала за собою, вирішивши геть піти і від королівського замку, і від радника-горбаня з його темними думками... від усього, що раніше було її життям.

І тут, в глухих та диких хащах, вчилася вона жити заново. Ось тільки не думала, що прокляття, кинуте їй услід злим чаклуном, виявиться настільки сильним – побажав він, щоб нікому Стефанія не дісталася, щоб все життя прожила вона самотня... щоб було страшною як мара.

Але будь-яке прокляття зняти можна. І чарівниця знала, як з темрявою впоратися. Та тільки... хто ж її, таку жахливу, страшно таке, покохає чисто та вірно?

І чи їй це потрібно?

Жити на самоті посеред лісу чарівного, насолоджуючись влітку ароматами трав диких, ялиновим сутінком та свіжістю гаїв, а взимку – кришталевим холодом білої казки – що могло бути краще?..

Так і жила чарівниця, ні про що не шкодуючи, нічого не бажаючи, і лише іноді снилися їй дивні сни, в яких мчала вона по пустках вересових на білому скакуні за спиною у лицаря, обличчя якого ніколи не бачила. Переривався сон, щойно повертався до неї вершник. І зникало все. І знову тільки завірюха співала свої колискові під вікнами, тільки біла ковдра блищала під місячним сяйвом… тільки вітер кидав сніжинки в обличчя, коли виходила на поріг відьма, щоб продивитись — чи  не скаче до неї чарівний кінь?..