Епілог

Я спускався схилом пагорбу, ледве не потопаючи в зелених травах, що тяглися до яскравого сонця, яке сяяло на небосхилі. Вони сягали мені поясу, були ніжними та шовковими на дотик. Втім, я й так це знав. Як знав і ту, що мені була зараз потрібна. Ту, що зможе дати мені відповідь на мою багаторічну подорож. Скільки часу минулося з того моменту, як я дав згоду некроманту Сатору? А коли я востаннє з ним спілкувався? Років сто тому? Більше? Я вже не пам’ятав точно. Та й що таке час для того, хто може керувати Часом? Але треба буде йому подякувати. Йому, а ще Крому, моєму наставнику в Академії магів Авалону. Щоправда, коли зможу повернутися на Авалон. І якщо зможу… Втім, це не важливо — зараз я зможу довідатися, чи не були мої пошуки марними.

Тут було дуже спекотно — я гарно це знав. Аж занадто гарно, але високої температури не відчував — рятував чорний матовий одяг та довгий плащ з капюшоном, які видав мій вчитель, й діяли вони не гірше від найкращого космічного скафандра людей, створюючи приємний мікроклімат. Насправді мені зараз було прохолодно, наче навколо була рання весна.

Між іншим, виявилося, що великий некромант помилився — я був таки чарівником з досить дивним даром, який мені полишила моя чарівниця. Я міг контролювати Час та Простір. Ну й, само собою, за часи навчання в Академії вивчив ще кілька заклинань. Невеличких таких, але з їх допомогою, а також через власну наполегливість зміг порозумітися з тим Каре, якому свого часу начистив пику, вибачте — «морду обличчя». Настільки порозумітися, що навіть отримав рідкісний бонус — можливість подорожувати Межисвіттям. Нас — таких, що могли вільно ним подорожувати, — було дуже мало. Але ми контролювали світи, щоб вони не порушували певні кордони, не зіштовхувалися й не руйнували один одного.

Внизу пагорба я бачив невеличкий будиночок. Красивий такий, з візерунчастими вікнами, маленький та милий. Біла плямка з жовтим дахом посеред зеленого моря. Й з кількома клумбами квітів по обидва боки від дверей — рожевим та темно-синіми озерцями. Будиночок не оточував паркан, до нього не вели стежки. Місцеві мешканці не часто ходили, а ось літати полюбляли. За той десяток хвилин, що я йшов, наді мною прошелестіло кілька цих летючих створінь, розміром лише трохи більше моєї долоні. Гарний такий будиночок виконаний у стилі ельфів цього світу. Ну звісно — феї ж живуть в наче іграшкових для нас квіткових хатинках, бо більшість з них у висоту всього десь з мою долоню.

Посміхаючись, знову провів рукою по шовкових травах. Й оглянув свій костюм. На лівому плечі світилася емблема, яку місцеві однозначно не могли розуміти — пісочний годинник та два схрещені мечі понизу. Звання молодшого магістра Часу Академії. Щоб здобути це звання, довелося провчитися десять років. І пережити війну… А потім була мандрівка, пошук цього світу й… Зараз я отримаю відповідь.

Я спинився біля дверей і критично оглянув себе. Чи я нервую? Однозначно так! Скільки вже разів я ось так стояв перед дверима, але отримував лише нерозуміючий погляд. Бо переді мною була не моя чарівниця, не моя Міа. Чи вийде зараз? Чи, можливо, краще припинити ці спроби та не краяти своє серце? Відпустити її та забути? Навіть, якщо за ці роки пошуку зрозумів, що кохаю її всім серцем?

— Останній раз, присягаюся Часом Великим та Темрявою Одвічною, що є матір’ю для кожного Темного. — Тихо шепочу, розуміючи, що це клятва. Й дійсно, якщо зараз я знову помилюся, то покину цю справу. Відпущу свою чарівницю та припиню пошуки. Бо це вже аж занадто боляче.

Потому, не зволікаючи більше ні секундочки, голосно стукаю в двері. Й чекаю. Всередині хтось завозився, пролунав дзвінкий голос, що просив почекати. Мені здалося, чи був він не дуже вже радісний? Я почув смуток? Попри зволікання серце закалатало, мов навіжене. А ще великий Магістр Часу… «Ага, щас! Янгол його задери», як полюбляв казати один мій знайомий некромант. Підліток ти, а не Маг. Дитя неотесане.

Нарешті двері відчинилися назовні, прошелестівши в якомусь сантиметрі від мого носа. Гарно, що я пам’ятав, куди вони відкриваються, бо розчахнули їх аж занадто поспішно. Трішки ближче б стояв — опинився б на землі з гарним таким синцем. Чи й взагалі б носа зламав. Ото місцеві б сміялися з цього… Серце пропускає один удар і заходиться в грудях.

На порозі стояла блондинка, з довгим молочно-білим волоссям та милим обличчям. Одягнута в топ ніжно-блакитного кольору з надзвичайним декольте, в якому промальовувалися цікаві округлості, й вони притягнули мій погляд. Щоправда — лише на мить, бо потім я глянув у її блакитні очі. Автоматично відмітивши й інший одяг — популярну в місцевих ельфів рожеву стрічкову курточку з шовку яблучних павуків, прикріплену до золотого кільця на шиї та паску. Довгі білі перчатки з хлопку, просякнуті магією для полегшення плетіння основних чар. Міні-спідничка з того ж матеріалу синього кольору. Й як вишенька на торті — вона була босоніж. Але поблизу від поріжка помітив чобітки з дорогої в цих краях шкіри василіска на невисокому каблучку. З того місця, де стояв я, було видно вішалку на стінці в залі (дверей бо між кімнатами не було) — там висіло гарно знайоме синьо-чорне плаття. Цікаво, давно перевдягнулася?

Запала тривала мовчанка. Дівчина здивовано на мене дивилася, нібито намагаючись щось пригадати. Чи не пригадати, а зрозуміти.

— Міалойреніа альбедо Ерайлеференіс Ейшайр? — запитально вимовляю м’яким голосом, без пауз та перепон. Я вже завчив її ім’я напам’ять. Це ж вона? Дійсно? Я ж не помиляюся знову? Моя Міа?

Відповіді я не чую. Але обличчя кривиться, наче від болю. А з очей починають бігти сльози. Поодинокі сльозинки враз перетворюються на водоспад. І вираз очей змінюється — впізнала! Відчуваю і на своїй щоці щось гаряче. Я що, розплакався? Пусте. Темряво, я знайшов таки. Нарешті. Десятки років мандрів, більше століття очікування потім. Й нарешті. Нарешті…