ЗРУЙНОВАНЕ ПРОКЛЯТТЯ

Що можна сказати? Прокинувшись ранком, я відчував лише одне — сором. По-перше, під кінець вечора я себе вів не дуже вже гарно. Надто нахабно, чи що? По-друге, дозволив собі забагато. Й головне — мене ж тепер шукатимуть. Свідок побоїща в клубі, учасник бійки... Халепа.

Трішки поміркувавши, зрозумів, що дещо з учорашнього дня залишилося незмінним. Я не боявся за себе й геть не переживав з приводу можливих проблем. Ну, тобто переживав, звичайно, що до мене та сестри почнуть поліцейські чіплятися. Але це й усе. Ну, ще трохи дратувало, що Юрко нам так і не допоміг — вирішувати ті проблеми та добиратися додому довелось самотужки. Втім, до пам’яті прийшла ота дивна хвиля, яку я відчув і від якої дременули залишки банди. Дуже схоже відчуття до того страху, якого він наганяв у клубі. Тільки в рази сильніше…

Скосивши очі вбік, помітив, що на моєму ліжку спить Міа. Поруч зі мною. Майже в обіймах. В легенькій нічній сорочці… А це як трапилося? А, точно, я ж порекомендував їй лягати поруч й заприсягся, що нічого не зроблю. Й просто відключився. І тільки оце прокинувся.

— Ти в порядку? — почув тихе питання моєї чарівниці.

— Наче в порядку, — посміхаюся, дивлячись на неї. — Тільки можеш вже знімати ті чари. Бо я себе можу вести трохи … Не так, як завжди. Битися зараз не потрібно ні з ким, та й трупів тут немає, щоб мене почало вивертати.

— Які чари? — поцікавилася Міа. — Те прискорення я прибрала, щойно бійка скінчилася. А більше нічого не використовувала.

Секундочку. Секундочку! Тобто, вона чарів не використовувала? А як же я тоді… А чому це?

— Я що, зараз в стані шоку, чи що?

Міа уважно на мене подивилася. Дуже уважно.

— Мені здається, це все ж я винна, — нарешті повідомила дівчина, уважно мене роздивляючись.  — Ти увібрав у себе Вогонь. Пам’ятаєш?

— Ну так. А до чого це?

— У тобі ця стихія змінилася на протилежну. Її змінив ти. Не знаю, яким чином, але тепер у тобі вирує Вода. Чиста. Запечатана. Ось і твій контроль над емоціями.

— Це трапилося тоді у клубі? А чому?

— Чому — не знаю. Але знаю — коли. Коли ми лежали під столиком, і ти мене захищав. Слухай… — тут вона завагалася, зиркнула на мене. — Ти дійсно хочеш піти зі свого світу?

— Так, — рішуче відповідаю. — Хочу глянути інші світи. Ну, тобто хочу побачити твій світ. Бо хочу піти з тобою.

— Чому?

— Ти мені подобаєшся. Настільки, що бажаю захищати. Як Наталю, приміром. Хоча ти для мене щось більше... Але розумію, що ти до мене так не відносишся.

— Чому ти так думаєш? — вона відвернулася, але я помітив, що її щічки залилися рум’янцем. Чи то сонячні промені так відбиваються?

— Не знаю, — просто відповідаю. — Відчуваю, мабуть. Ми знаємо одне одного другу добу — закохатися за такий короткий час буде безглуздям.

— Але ж ти почав таке відчувати?

— Не зовсім, моя Міа. Не можу я це назвати коханням. Не зараз, принаймні. Надто мало ми одне одного знаємо. Але ти стала для мене важливою. — Промовляю не розмірковуючи. — Хочеш сказати, що й ти відчуваєш щось схоже?

Чарівниця нічого не відповіла, натомість поцікавилася, не дивлячись в мою сторону:

— Відведеш за тою адресою?

— Поснідаємо й будемо виходить. Цікаво, де Наталя?

— Пішла на роботу, як вона сказала. Ще вчора сказала. А сніданок нас чекає на столі.

— Тоді саме час, — з цими словами я підвівся й попрямував до шафки, де був мій одяг. В планах було забрати його з собою до санвузлу, прийняти душ та перевдягнутися. Я бо на відміну від моєї принцеси не перевдягався.

Виходячи з кімнати, я почув шарудіння й завмер, а потім озирнувся. Моя Міа сиділа на ліжку, обхопивши коліна та кутаючись в ковдру. Й мовчки дивилась в мою сторону, але не на мене, а наче крізь моє тіло. Що вона там бачила? Не знаю.

Перевдягання та сніданок забрали у нас не більше сорока хвилин. Я був у звичайному костюмі — сорочка, штани, черевики. Все максимально легке, враховуючи «теплу температуру середовища»… Без витребеньок. Міа… У тому синьо-чорному платті, що дуже їй сподобалося. Й дивно було, як вона може витримати таку спеку.

Дістатися за адресою, вказаною на тому клаптику паперу, було значно важче й довше — маршрутки були повні, на вулиці стояла спека, тож ішли ми пішки, ховаючись у тіні, та два рази зупинялися біля кіосків. Першого разу я пригостив її квасом, а наступного — морозивом. І якщо на напій вона відреагувала спокійно, то холодний десерт прийшовся чарівниці до вподоби. Тому я поділився з нею й власним морозивом, пропонуючи просто скуштувати. Але, чи то Міа мене не правильно зрозуміла, чи то таке й планувала — морозиво вона доїла самостійно. Втім, ця її витівка під заяву «Ти мій помічник, тож будь ласкавий слухатися!» викликала у мене лише посмішку. Ще вчора зранку я б міг розсердитися, але зараз розумів, що здатен їй пробачити значно більше.

Ще раз звірившись із клаптиком паперу, я зупинився й озирнувся. Десь тут повинно бути, але де саме? А, он де стоїть макет лицаря у старовинних обладунках. І назва тут яка? «Антикварна крамничка», як і зазначено у виданій адресі. Підходжу до дверцят та відкриваю їх.