РОКОВА ЗУСТРІЧ

— Послухай, Міа, — звернувся до чарівниці, яка останню годину тільки й робила, що роздивлялася клієнтів дискотеки. — Ти впевнена, що ми повинні саме тут знаходитись? Бо, як на мене, ми просто марнуємо час. Ти вже годину, якщо не більше, намагаєшся знайти людину з більш-менш чистою стихією вогню. Але й досі не знайшла підходящої. Звідки ти взагалі знаєш, що така особистість прийде сюди?

— Знаю і все, — відрізала дівчина, продовжуючи розглядати пару, яка щойно зайшла через невеличкі металеві дверцята до темного приміщення. — Помовч. Не збираюся втрачати шанси в другий же день запечатати стихію Вогню. Тим паче, що під носом настільки чистий елемент… Знайти б підходящу людину…

Я роздратовано буркнув щось незрозуміле, відкинувся на спинку стільця, схрестив руки на грудях та відвернув обличчя від чарівниці. Загалом, повів себе як звичайнісінька ображена людина, яку примушують робити те, що їй зовсім не подобається. Оскільки Міа не звернула на мою поведінку ні найменшої уваги, то почав розглядати зал.

Приміщення, у принципі, було так собі, й за ті гроші, які довелось заплатити, щоб сюди завітати, адміністратори могли хоча б музику крутити трішки тихіше, а то колонки ревли так, ніби тут зібрались самі лишень глухі. Й це не кажучи про обшарпані столики та дешеві пластикові стільці.

За столиками та у центрі досить великої зали зібрались люди такого плану, з якими я ніколи б не сів у одну маршрутку, не те що за один стіл. Тут були різноманітні неформали, якісь металісти, гопники... Інших, через їхні «прикиди», я й взагалі не міг віднести до якогось певного «соціального виду». Ні, тут траплялись і нормальні на вигляд люди, але значно більше було бритоголових «пацанчиків», по яких плакала місцева кутузка. Принаймні саме так вони виглядали.

З самого початку нашого походу я боявся собі уявити, що може початись, якщо хтось з відвідувачів дискотеки покладе око на прекрасну дівчину, яку мені пощастило супроводжувати. Бо Міа навідріз відмовилася змінювати свій одяг — як була у тому платті, так і прийшла. Й з усіма коштовностями. При чому ясно демонструючи моїй нікчемній особі, що відношення оточуючих до неї буде моїми проблемами. Які доведеться вирішувати самостійно. Я боявся, що вона однозначно буде притягувати погляди. Не тільки своїм бюстом, але й зовнішністю взагалі.

Й боявся не дарма — за весь час перебування тут вона вже одним своїм поглядом розбила серця штук п’яти залицяльників. Двоє з яких у свою чергу хотіли розбити було мені обличчя, чи хоч якось продемонструвати свою силу… Але стрівшись очима спочатку з моїм поглядом, а потім з презирством Міа, якось зів’яли, мов те листя осіннє, й відвалили по своїх справах. Хоч з цим пощастило, але я сумнівався, що нам щаститиме й надалі, адже чим ближче до ночі, тим більше алкоголю, й тим вище хоробрість місцевого контингенту... Втім, її старий одяг, як на мене, для цих цілей підійшов би не краще й уваги привернув би ще більше…

— Шукай ціль, — порекомендувала мені чарівниця, вкотре прочитавши мої думки. — Менше думай про мою зовнішність... А вони до нас не підійдуть. Якщо ж щось схоже й станеться, то ти все владнаєш.

— Я знав, що ти скажеш саме це, — приречено прошепотів я. — Але хоч якась магічна допомога з твого боку буде? Можу я хоч на це розраховувати?

— Навіщо? — щиро здивувалася вона й навіть перестала обдивлятись фанів Рамштайна, які саме поскакували зі своїх місць, коли залунав знайомий їм трек. Я ж здогадався про це виключно тому, що цей кліп «крутили» по телевізору мало не щодня, й він раз по раз траплявся на очі.

— Бо, до вашого відома, вельмишановна чарівнице та Принцесо, — саркастично почав я, дивлячись прямо в очі дівчини й намагаючись перекричати музику. — Не з моєю силою й спритністю зв’язуватись з місцевою наволоччю. Я хочу залишитись хоча б живим. Про здоров’я я вже не особливо то й думаю...

— Ну-у-у, — розсміявшись, протягла чарівниця, потираючи долоні. — Якщо вся справа тільки у цьому... Як ти думаєш, рухатись у два рази швидше від твого нормального стану — вистачить?

— У чотири, — швидко промовив, нахиляючись до неї. — У чотири і не менше. Я не особливо покладаюсь на свої рефлекси.

— Гаразд, зроблю, — зітхнула дівчина, знову повертаючись до свого заняття. — А тепер, якщо ти заспокоївся, будь настільки ласкавим, щоб повернутися до своїх прямих обов’язків, — нагадала мені крижаним тоном відьма.

«Та-а-ак, — подумки протяг. — Ти не чарівниця, ти сама справжня відьма!». Тут на мої очі потрапила дивна пара. Та сама, яка зайшла перед нашою сваркою кілька хвилин тому. Тоді я був занадто ображений (сам не знаю чому), щоб краще їх розгледіти. Тепер у мене з’явилася така можливість.

Першим у очі кидався хлопець. Шатен, досить високий, десь метр сімдесят п’ять. Тобто на кілька сантиметрів нижчий від мене. У дзеркальних окулярах і чистому чорному джинсовому костюмі (куртка та штани) без різноманітних «витребеньок». Й у військових чоботях. Чи, що ймовірніше, «під військові». Щойно він повернувся до своєї супутниці, як я побачив футболку — простенька, сіра. Але із зображенням дівчини-альбіноса з синім коротко стриженим волоссям та бойового гуманоїдного робота, з аніме-серіалу, що був дуже популярним останні місяці. Досить інтелігентний на вигляд і спокійний. Судячи з виразу обличчя йому теж не дуже подобається те, що місцеві фанати називають музикою. Він вів себе більш-менш спокійно, не дурів, як більшість місцевих, але і не виглядав зайвим, як я.

Його ж подруга була значно активнішою. Вона носила таку ж джинсову курточку з короткими полами, що залишали голим живіт та частину спини, сіру футболку-топ, короткі джинсові шортики. Мала довге каштанове розпущене волосся. Очі мимоволі затрималися на її ніжках — сильні, стрункі. На ніжках — чорні туфельки-балетки.