ПОЧАТОК ПОШУКІВ

— Секундочку, — промовив я, дожовуючи бутерброд та пропихуючи його до шлунку чашкою води. — Ти хочеш сказати, що тільки я можу побачити стихії?! Це ж аномально, я ж навіть не знаю, що це таке... Як тільки?..

Ми сиділи на кухні, облаштувавши саме тут тимчасовий «генеральний штаб по плануванню повернення чарівниці Міа додому». Я вдягнувся у звичайну сіру футболку без написів, червоні шорти та домашні теплі капці. Наталя не далеко від мене пішла — блузка, коротенькі спортивні шортики, гольфи. А ось наша принцеса підібрала собі дещо з гардеробу Наталі. Ну, як підібрала — переглянула її одежку й магічно змінила свою незвичайну курточку на «більш відповідний нашому світу» одяг…

Тепер вона була одягнута у світло-синю сукню нижче коліна, підперезану паском, верхня частина якої (від талії та вище) нагадувала корсет не тільки за дизайном, а й за цупкістю матеріалу. На лівій частині грудей і трохи нижче поясу знаходився квітковий орнамент. Декольте, як такого, не було (хоча все натякало, що його тут не вистачає), але все ж залишалось багатенько відкритої шкіри. Плечі та руки прикривав тонкий, непрозорий чорний матеріал з блискітками. Шию (від підборіддя й до плечей) охоплював той же самий чорний матеріал з квітковим візерунком вибитим золотими нитками, а нижче до грудей спускалася підвіска з двох ромбовидних блакитних камінців (здається, вони називалися сапфірами). Схожого ж типу були й сережки (по два камінці розміром більше нігтя великого пальця в золотавій оправі на кожне вушко). І я був готовий дати голову на відсіч — коштовності були справжніми. Ніжки прикривали більш звичайні колготки, але, знаючи чарівницю, я б не здивувався, аби вони виявилися шовковими чи ще з якогось дорогого матеріалу (бо в жіночій одежі я розбирався вкрай погано).

Мої чмихання і саркастичні зауваження обидві дівчини вдало проігнорували. Й залишилось сподіватися, що принцеса не надумає ось в такому вигляді виходити на вулицю. Хоча справедливості заради відзначу — виглядала вона приголомшливо. Куди там отим красуням з обкладинок журналів…

— Братику, — сухо звернулася до мене сестра, вишукано відпиваючи чай з невеличкої чашки. — Спочатку дослухаймо її до кінця. А вже потім будемо питати. Гаразд?

— Спочатку, давайте доїмо, бо від таких звісток і вдавитись можна, — запропонував я, намагаючись пошвидше запхати у себе свій сніданок. — Перепрошую за відсутність культурних манер, — попросив я пробачення у здивованої моєю поведінкою чарівниці. — Але не часто мені доводиться чути, що тільки я можу вбирати у себе магічну силу. А якщо до цього додати ще й те, що тільки я можу побачити стихію...

— Магічну точку, — незадоволено поправила мене Міа. — І не побачити, а відчути на значній відстані. Побачити її можу й я сама.

Я здивовано глянув на її обличчя, яке знову сяяло самовпевненістю та дивною гордістю. Зараз переді мною сиділа зовсім не та людина, яка розплакалася вчора ввечері і навіть хотіла...

— КХЕ! — загрозливо кахикнула чарівниця, роздратовано втупившись у мої очі. — Що я хотіла?.. — Втім, то тільки здавалося, що вона злиться. Я звернув увагу на рум’янець на щічках. Значить, вона просто засоромилася…

— Дідько, — тихо промовив я, потираючи потилицю. — Вибач, але я, здається, знову забув про твої здібності до читання думок.

— Наступного разу, — почала мене вичитувати сестра, — думай перед тим, як... — тут вона спинилась, а очі почали розширюватись від здивування.

— Подумати? — підказав я їй і розсміявся, але прикусив свого язика, щойно отримав дружнього стусана під ребра.

У боргу я не залишився і ущипнув сестричку Наталочку за плече. Вона зойкнула і, сміючись, знову злегка мене пхнула. Так ми бавились кілька хвилин, доки чарівниця переводила очі з мене на неї.

— Може ми продовжимо? — незадоволено поцікавилась Міа, спостерігаючи нашу жартівливу бійку. — Ведете себе, ніби діти...

Я перестав дуріти і відпустив руку Наталки:

— А що нам робити? Розмірковувати про противне життя? Чи сумувати за тим, чого ніколи не буде? У нас, наприклад у мене, і так вже вистачає проблем. Валом. Але ж я, у крайньому випадку, не зациклююся на них і не опускаю руки, як деякі...

— Це хто тут повісив руки? — зірвалася чарівниця, підводячись зі стільця. — Я боротимусь до останнього свого подиху...

— Ти на цьому зациклилася та стала песимістом. Ти думаєш тільки про це. Я тебе не звинувачую, можливо і у мене самого руки б опустилися, не знаю. Але не треба забувати, що люди — живі істоти. І нам інколи треба трішки подуріти. Ну, не бути ж весь час серйозними!.. — розвів руки у сторони. — Між іншим, дехто значно симпатичніший, коли усміхається, — тут я злегка посміхнувся дівчині. — Посміхнись, а? Серйозний вираз обличчя тобі не пасує... А посмішка дуже мила.

Міа враз насупилась і відвернулась. Сережки тихенько дзенькнули. Я зітхнув, розуміючи, що ніяк не розгадаю цю фею. Яка вона справжня? Та, що сиділа зараз переді мною? Чи та, що прорвала оболонку холодності та гордості вчора?..

— Гаразд, — здався я, відчуваючи, що мовчанка мене пригнічує і, до того ж, пам’ятаючи про слово, яке я дав чарівниці. — Ти сказала, що повинна зібрати всі магічні стихії цього світу, щоб повернутись додому. Так?

— Силу стихій, — холодно поправила мене Міа, продовжуючи дивитись кудись у стіну.

— Ну гаразд, гаразд. Силу, — промовляю примирливим тоном. — Для того, щоб зібрати цю силу, ти повинна знайти точки магії?