ДОПОМОЖИ МЕНІ

«Кошмар. Кошмар. Який кошмар!.. От дідько! Триклятий день! І що мені накажете робити? Може, повіситись? Чи піти втопитись?.. Ага, ось прямо зараз зроблю занурення у ванну з летальним завершенням. Ну якого дідька вона звалилась саме на мою голову? На Землі мешкає декілька мільярдів людей! Чи скільки там їх зараз? До чорта, загалом. Ну чому саме я!?! Кому завинив? Що зробив такого поганого в колишньому житті, якщо воно було? Чим встиг карму зіпсувати? Може, в монастир податись? Час ще є наче… І нічого ж не отримаю за допомогу. Навіть щире «дякую» ж не скаже!..» — міркував я, притулившись лобом до прохолодного скла вікна й дивлячись на вулицю, яку поволі огортала темрява. Що означало лише одне — скоро повернеться Наталя. Сестричка. Повернеться і побачить, що на «моєму» ліжку спить незнайома дівчина у вкрай дивному одязі. Якщо це взагалі можна назвати одягом. І що вона мусить подумати? Що її братик привів пасію до будинку, не попередивши про це? Чи що взагалі викликав дівчину з ескорту? Втім, так буде рівно до того моменту, як Міа розкриє свій ротик. Тоді почнеться повне жахіття.

Видно я думав надто інтенсивно, бо з моєї кімнати почувся сонний голос з певними нотами роздратування:

— Годі вже так цілеспрямовано думати. Облиш мене у спокої! Заснути не можу!

«У-у! Відьма...»

— Чарівниця! — розлючено поправила Міа. Я почув, що в кімнаті щось впало. Ну, не розбилося, то й добре.

Оскільки зв'язуватись із нею мені зовсім не хотілося, направив думки у інше русло — почав вигадувати виправдання перед сестрою. Найкращим виходом було б розповісти про здібності Міа, але... «Мені просто соромно, що ця дитина мене залякала...» — й одразу ж залякано озирнувся. Втім, нічого особливого не сталося, і чарівниця, мабуть, просто не помітила цих моїх думок. Або не звернула на них уваги. Я полегшено зітхнув, коли зі спальні почувся незадоволений голос гості:

— Я все одно вже заснути не можу. Принеси мені води.

Зітхнувши, подався на кухню. Звісно, можна було б послати принцесу куди подалі, але помирати повільно і з муками мені зовсім не хотілося. Це зовсім не те саме, що швидка смерть від мотузки або краватки. Згадуючи нещодавню пригоду, я точно знав — просто так вона мене не відпустить. Й домовлятись, здається, також не дуже хоче. «Може мені отруїтись?» — подумав, наливаючи дівчині міцного чорного чаю, бо саме це означала ота фраза про воду. Це я вже засвоїв — просто «води» вона не пила. Й дуже здивувалася, коли в будинку не знайшлося вина. Від кави відмовилася категорично, але от чай скуштувала із задоволенням.

— Тобі з цукром? — голосно поцікавився, відкриваючи невеличку коробочку, у якій сестра зберігала цю головну приправу солодкоїжок.

— Так!

— Скільки ложок?

— Три! Я полюбляю солоденьке.

Похилитавши головою (не розумію, як можна пити чай, та ще й настільки солодкий), закрив коробку, розколотив цукор і, залишивши ложечку у раковині, пішов до кімнати принцеси, обережно тримаючи чашку з гарячим напоєм. Підійшовши до кімнати, ввічливо постукав у відкриті двері і лише після цього дозволив собі переступити поріг. Це не був сарказм чи щось схоже. Хоча Міа й вдерлася до будинку ледь не силою, але залишалась гостем. Й не тільки моїм, а й цього світу взагалі. Тут подумав про те, що можливо вона саме тому себе так і поводила. Я ж не в курсі, що там в її світі трапилося…

— Ваш чай, пані принцесо, — театрально вклонився та поставив чашку на невеличку тумбочку, на якій завжди залишав книжки та чернетки, і які чарівниця відразу повернула на своє місце, щойно зайшла сюди — до шафи.

— Дякую, — весело посміхнулась Міа, зиркаючи на мене з-під примружених повік і потягуючись на ліжку. Дякуючи богам всіх народів Землі-матері, вона роззулася самостійно, щойно переступила поріг квартири. Ну й зняла свою «курточку».

— Нема за що, — автоматично відгукнувся, підходячи до вікна та знову визираючи надвір.

Темрява насувалася дедалі швидше, а отже, Наталя повинна була вже дуже скоро повернутись з роботи. Якщо вже не підіймалася сходами. Адже вона рідко спізнювалась.

— А ким працює твоя сестра? — поцікавилась чарівниця, сідаючи на ліжку, підігнувши ноги під себе та обережно сьорбаючи гарячий чай.

— Може годі вже ритись у моїй свідомості? — благально запитав я, вивчаючи невелику асфальтовану стежинку, на якій помітив знайому мені постать. «Кошмар! Почалось... Брехати чи казати правду?» — невтішно подумав я.

— Ну-у... Оце ти вже загнув. Повинна ж я знати, що думає мій помічник.

— Гаразд, — зітхнув я, відвертаючись від вікна та падаючи на вільне крісло. — Наталя працює у невеличкому ресторанчику-кав’ярні на бульварі Шевченка. Допомагає з випічкою. Вона там пекар-кондитер. Там же підробляю і я три дні на тиждень. Офіціантом. Втім, могла б і сама прочитати, раз у мою голову й так залізла. Ще щось?

— Так. Є кілька питань, — задоволено кивнула Міа, допиваючи чай і відставляючи чашку вбік. — Чому ти її так боїшся?

— Хто? Я? — здивовано перепитую, нерозуміюче дивлячись на чарівницю. — З чого ти взяла, що я саме її боюся?

— Хоча б з того, як сильно ти боявся приводити мене сюди. Інші мої … Скажімо так, «знайомі», зазвичай, так сильно не мучились. А ти ще й досі не можеш заспокоїтись.

— Як спостережливо, — промовляю, саркастично посміхаючись, і знову зітхаю та пояснюю: — Я її не боюся. Просто у неї і так вже через мене величезна купа проблем. Справа в тому, що я повинен був жити у зовсім іншому місці... Тож її особисте життя котиться зараз досить далеченько. Ні хлопця запросити, ні подруг… А зараз ще й ти на її голову звалишся. Тож я не боюся її. Швидше — соромно проблеми створювати. А додому повернутися не можу.