Глава 3.2

— І що тепер? – Оля крутила келих із шампанським, з жалістю дивлячись на подругу.

А подруга плакала, обійнявши подушку, причому плакала до гикавки та нервового тику.

Аліса зірвалася із заміського будинку Серебрянського відразу ж, як почула від нареченої, що з'явилася туди, подробиці їхньої сварки, і що Роберт намагався з цією Мариною помиритися. Навіть того чарівного ранку, який здавався Алісі найнеймовірнішим і найщасливішим, він, як з'ясувалося, дзвонив іншій жінці. Гад! Сволота! Як можна так? Навіщо він говорив Алісі всі ці ніжності, навіщо намагався влаштувати майже сімейне свято? Навіщо ця ялинка, ці прогулянки, навіщо він її взагалі запросив? Ні, ну тут все зрозуміло – розважитись вирішив. А вона, ідіотка, на мить і уявила, що все це всерйоз. Що він не грає. Що він щось відчуває... Але їй відразу Оленька казала, що Роберт – бабій і гуляка! І взагалі, Оленька її із Серебрянським знайомила не для того, щоб Аліса з ним спала чи закохувалась, а щоб покликала до свого агентства.

І що зрештою? Вона так само без артиста на роль Санти, та ще й з розбитим серцем! Дурепа.

І Аліса заплакала ще сильніше.

— Ну що тобі сказати, — зітхала навколо неї Оленька, намагаючись то підсунути келих шампанського, то валеріанки, але Аліса від усього відмовлялася, вперто хитаючи головою і втикаючись обличчям у подушку. – Цей Дон Жуан не вартий твоїх сліз. Ось жодної сльозинки! І взагалі... ти ж доросла жінка, у тебе таких Робертів уже було... невже досі не навчилася тримати свої почуття?.. Слухай, ти від сліз завтра опухнеш, як з перепою будеш. Може, гідозепамчику?.. Тобі треба заспокоїтись і поглянути на все це з іншого боку. Ну… ти вчасно розпізнала його підлу натуру. Наприклад, так…

— Ну чому саме мені трапляються такі чоловіки, Оль? Мабуть, річ у мені. Я як магніт притягую до себе всяких мерзотників...

Ця жінка в норковому манто сама люб'язно викликала Алісі таксі та – о диво! – воно приїхало так швидко... виявилося, хтось викликав машину до селища, і водій не встиг далеко від'їхати. Дорогою вони промчали повз шикарну тачку Роберта, і Аліса довго дивилася в заднє вікно, проводжаючи поглядом того, з ким ще кілька годин тому була така щаслива.

Добре, що хуртовина закінчилася. Опинитися замкненою в цьому будинку разом із нареченою Роберта було б убивчо. Аліса знову згадала зарозуміле обличчя цієї Марини, і стало так боляче, ніби хтось всадив у неї ніж і прокручує лезо. Начебто разом скінчилося повітря – і дихати нема чим.

— Гей, подруго... — почувся здивований голос Оленьки, і вона перекинула келих шампанського. – Тут мені ти дзвониш. Ти що, загубила телефон?

— Що? – підняла почервоніле обличчя Аліса. – Телефон... Я ж його забула у Роберта...

— Цікаво, — примружилася Оля, — а це він чи його мимра? Втім, зараз дізнаємось...

І вона прийняла вхідний, але почула лише короткі гудки. Швидко перенабрала, але мережі вже не було.

— Що там? – схвильовано спитала Аліса.

— Мережі немає...

— Телефон погано працює, я його впустила...

— Якщо це наш Санта, я сподіваюся, він здогадається витягнути картку та подивитися номери? – підвела брови Оленька.

— У мене майже всі контакти продубльовані в записник і список на ноуті... я навіть не знаю, чи зберігала їх на картці.

— Знаєш, а раптом ми не праві? – задумливо промовила Оленька. – А якщо Марина ця просто чергова мисливиця на знаменитість? Може, взагалі міська божевільна. Він же став дуже популярним після того серіалу про боса і сіру мишку... Раптом це просто фанатка була?

— Фанатка, що відчинила двері своїм ключем? – знову ткнулася в подушку Аліса.

— Точно. Тут не сходиться...

І Оленька важко зітхнула, не знаючи, як допомогти подрузі.