Глава 11

По спині Майї побігли мурашки при згадці про ті вільності, що вона дозволяла собі по відношенню до глави клану вампірів. Як вона відразу не зрозуміла, що з Ноа не все так просто? Адже його суть буквально кричала про владу та силу. Може, вона просто не хотіла помічати? Дурна маленька дівчинка довірилася старому засранцю. Адже правду кажуть, що найкраще у нас виходить те, що гірше не вигадаєш.

Величезних зусиль довелось прикласти, щоб зберегти спокійне і холодне обличчя. Гордість не дозволила щелепі вдаритися об мармур, а очам піти в подорож по підлозі. Злість та розпач затопили розум, зачепивши навіть звіра. Було прикро і боляче від того, як віртуозно грав її почуттями Ноа, як спритно використав наївність і недосвідченість, інакше здогадалася б про справжні мотиви. От тільки які вони були? Затягнути її у своє лігво без жодної можливості втечі, щоб використовувати у власних цілях? Ну звичайно, така собі дивина, вінець колекції. Як майстерно він брехав, хоча… чому ж, він не брехав, він просто замовчував. А навіщо щось говорити? Так набагато простіше. Обійняв, поцілував, наговорив купу лагідних слів, і дівчинка повірила. Ось і знімай тепер усі ці макарони! Дурепа!

От і психонула Майя, відправивши вампіра до біса, і поради його теж, та й усіх їх… туди ж…! Понесло Остапа, коротше кажучи. Зрештою, чому вона повинна прислуговувати комусь? Та ніколи такого не буде! Боятися цей сторічний мотлох? Ось ще! Смерті? Так вона вже вмирала. Її мучило лише одне питання – що далі?

А тим часом тишу змінив гучний гомін приголомшених вампірів. Стоячи в центрі зали, з'явилося почуття, ніби вона в зоопарку, за ґратами, а всі дивляться і тицяють пальцем. Навіть звірю в темряві стало тісно від бажання роздерти вампірів, і особливо одного з них, віроломство якого страшенно злило.

Майя намагалася прочитати щось на обличчі Ноа, а він лише дивився в очі, що біліли від люті, пильним поглядом, самовдоволено посміхаючись. Він був дуже задоволений тим, що відбувається, представивши вампірам свою нову іграшку. Ось він, істинний правитель.

А Майя повірила і пішла за ним… лише одна з багатьох, дівчинка з талантами. Ще раз глянувши у вічі вампіра, вона відчула що задихається.

- Прошу тиші, - прогримів хриплим голосом один із старійшин, що сидів праворуч від Ноа, змусивши натовп замовкнути.

Він зовсім не був схожим на вампіра, швидше на людину. Чорні очі переповняла втома від життя, нудьги та одноманітності того, що відбувалося. На вигляд йому було років сорок, що разюче відрізняло від інших обернених у юному віці вампірів. Каштанове волосся злегка притрушене сивиною,  зморшки в куточках очей і рота свідчили про колишню веселу натуру вампіра. Але це була лише видимість, Майя не сумнівалася, що так само весело посміхаючись, він міг звернути їй шию.

Аура вампіра зовсім не була схожа на оболонку Ноа, але й на вампірський туман теж. Майя відчувала вихор чорної сажі, що рухався, але без блискавок, без свічення, навпаки, купа пилу, бруду, немов піщана буря. І якщо аура Ноа нагадувала смерч, то ця затягувала немов трясовина.

Він важко зітхнув і тим самим хриплим голосом прогримів:

- Значить, Майя, - пробуючи на смак ім'я, простяг старійшина. - Хто тебе створив, дитя?

- Мама з татом, - відповіла старійшині, викликавши гомін голосів і нахмурене обличчя вампіра.

- Майя, припини, - напружився Ноа, починаючи злитися.

- Не хочеш говорити, значить. Тоді навіщо ти прийшла сюди? – запитав старійшина.

- Та я б із задоволенням не з'являлася тут до кінця своїх днів, ось тільки вибору я не маю.

- Хм, так, і справді не маєш. Як давно ти змінилася?

- Більше тижня тому.

- Ти зовсім не схожа на вампіра, хоча Ноа стверджував, що кров тобі потрібна. Хто ти така? - нахабно перебила дівчина, що сиділа поряд.

- Це ви мене питаєте? Вам має бути видніше, з таким величезним життєвим досвідом.

Красиве обличчя старійшини спотворилося. Жінка, що тут ще скажеш. Роздратувати її в Майї вийшло без особливих зусиль.

- Ах ти, маленька мерзота! Та як ти смієш? - розбушувалася вампірша, подавшись вперед, але не наважуючись напасти.

Сказати, що вона була просто приваблива – покривити душею. Смоляне волосся спадало до пояса, великі чорні очі навіть у гніві притягували, немов магніт, пухкі губи і високі вилиці нагадували індіанок. Щось дике було у її бездоганній зовнішності. Аура вампірші нагадувала хаотично літаючі краплі дощу, і навіть здалося, ніби можна почути шум води.

Тепер стало зрозуміло, що Ігор не помилявся, стверджуючи, ніби старійшини і справді колишні хранителі, адже у кожного з них в аурі були елементи певної стихії.

Дзвінкий регіт останнього з них розрядив атмосферу.

- Молодець, дівчинко. Ех, давно вже Айсу ніхто не ставив на місце. Нарешті хоч щось новеньке, - посміхаючись на всі зуби і підстрибнувши на стільці, вигукнув блондин, отримавши вбивчий погляд вампірші.

Він відразу ж сподобався і Майї і звірові, такий собі живенький і веселий кликастик. На вигляд йому було не більше двадцяти п'яти, що чітко підкреслювали джинси і футболка, які виглядали з-під балахонів. Волосся кольору соломи стирчало в різні боки, створюючи хлопцеві образ легковажного ловеласа. Тонкі риси обличчя були спокусливі. Особливо симпатичним він здавався коли, підморгуючи і підводячи брову, робив здивоване обличчя, мовляв, а що я? А я нічого…

Аура хлопця іскрилася і тліла, спалахуючи вогниками, але не загоряючись і не випромінюючи тепло.

Стало чітко зрозуміло, Айсу колись була хранителем води, блондин-чортеня керував стихією вогню, сивий - землею. А ось ким був Ноа, якщо в його аурі діялося чортзна що? Вирував ураган, блискавки, пил, дим, коротше кажучи, повний набір. І куди подівся колишній хранитель повітря? Але подумати їй не дали, в черговий раз перервавши неприємним пискливим голосом.

- Чому в тебе відсутня аура? І чому ти схожа на хранителя? Відповідай хто тебе створив? – шипіла розлючена Айсу.