Глава 10

Прокинулася Майя від дикого голоду та спраги, намагаючись згадати, коли востаннє нормально їла. На місці, де вночі лежав Ноа, залишилася лише вм'ятина, вампіра і слід зник. А вона сподівалася, що Ноа залишиться. Відчувши справжнє розчарування, вкотре корила себе за легковажність і вирушила на пошуки чогось їстівного.

Будинок, чи краще сказати маєток, виявився досить великим, щоб у ньому можна було спокійно загубитися. А оскільки Майя з дитинства погано запам'ятовувала маршрут, ризикувати не стала, мало ще куди забреде, топографічний і просторовий кретинізм – справа небезпечна.

Спустившись на перший поверх, вже з холу, методом скрупульозної перевірки, таки знайшла потрібну кімнату. Озирнувшись навкруги, наче злодюжка, залізла в холодильник і накинулася на все їстівне, що потрапило під руку. У хід пішли салати, ковбаска, сир, фрукти, і навіть сховані два пакети крові з морозилки.

Наївшись до відвалу і вгамувавши спрагу, зосередилася, пустивши хвилю енергії по будинку, сподіваючись визначити, де хто перебуває. Олег Миколайович із дружиною в кабінеті жваво про щось сперечалися. Прислухатися не хотілося, дівчина все ще намагалася поважати особисте життя людей, тим самим створюючи ілюзію людяності. Катерина носилася по кімнаті, збираючи речі до валіз, число яких швидко збільшувалося і складало вже чотири штуки. В іншому кінці будинку Марішка з Ігорем спали мертвим сном. Дивним здавалося лише одне – Ноа ніде не було.

Майя ретельно просканувала територію будинку ще раз, але вампіра так і не знайшла. Питання посипалися градом. Невже він полював? Якщо так, то чому не повернувся? Може, не встиг? Ось тільки вірилося в це важко. Чи він настільки сильний, що сонце не завдає шкоди? Надто дивним здавалося все, що вона знала про нього.

До заходу сонця залишалося кілька годин, вампіри поки не прокидалися, а подітися Майї не було куди. Повернувшись до кімнати, вона зателефонувала бабусі, бо вже встигла скучити. Кажуть, якщо родичі довго вам не дзвонять, значить у них все добре. Що стосується бабусі ця фраза мала місце. А от чим, дозвольте спитати, їй займатися далі? До кого докопатися? Ось так міркуючи, попрямувала дівчина до Катерини, подивитися, скільки валіз вже назбиралося.

Коли дівчина побачила її на порозі, очманіла за повною програмою.

- Ти… ти чого? Ти чого не спиш? - заїкаючись, бурмотіла, так і застигнувши з двома вішалками в руках. На обох красувалися кофтинки абсолютно однакові, крім кольору гудзиків.

- Мабуть, вибір виявився не з легких, - знущаючись, пробурмотіла, нахабно розвалившись у кріслі. Чемоданів і справді побільшало. - Ти вирішила перевезти весь цей мотлох? Врахуй, тягтимеш на своєму горбі.

- Тягнути будуть носії і, потім, тато вже домовився про багаж, - оговтавшись, хмикнула Катерина, складаючи в чемодан обидві кофтинки.

- Але стільки речей? Навіщо? І куди їх подіти?

- Між іншим, тут не всі мої валізи, є і твоя, - тицьнувши пальчиком в одну з сумок. - Зібрала, поки ти спала.

Майя не втрималася та відкрила упаковані речі, витягнувши з поверхні кілька предметів одягу. Мабуть, це все куплене Марішкою на перший час, як вона висловилася. В руки потрапила оксамитова чорна сукня з глибоким вирізом ззаду, але повністю закрита спереду, і червона сорочка. Речі виглядали досить дорого, але не прийняти їх Майя не могла. У чому ж тоді ходити? Грошей у наявності – ні копійки. Тож будемо рахувати, це подяка за врятоване життя.

- А ти часто гуляєш вдень? - насторожено поцікавилася Катя.

- Боїшся, що придушу і ніхто навіть не спробує зупинити? – хижо посміхнулася для більшого ефекту.

- А потрібно? – застигла дівчина на місці.

- Не хвилюйся, я вже поїла і ти, до речі, в моєму смаку, - відповіла, позіхаючи.

- Ну, це не дуже мене засмучує. Жаль, що я взагалі не отруйна, – буркнула Катя, викликавши мимовільну посмішку.

- Куди саме ми поїдемо?

- У Дортмунд у Німеччині. І не поїдемо, а полетимо.

- Чому саме туди?

- Одне з «найпохмуріших» міст у Європі. Тож сподіваюся, ти добре знаєш німецьку, – хмикнула Катерина, продовжуючи пхати одяг у роздуту валізу. А ось із цим справді проблема. Якось не склалося у неї з мовами.

- Доведеться тобі побути деякий час моїм перекладачем, - засмучено простягла, побачивши нахабно усміхнену мордочку. - Не розумію тільки, вампіри все одно сплять вдень, навіщо найпохмуріше місто?

- Там блідість у порядку речей, майже всі такі ж, як ти. І не потрібно слухати фрази типу «вам погано?» чи «ви хворі?». Безсмертних таке дратує.

- Звідки ти стільки знаєш про це?

- Кілька поколінь у нашій родині служили вампірам, батько мені розповідав усе, що накопичилося за цей час. Тому не хвилюйся, в халепу потрапити я тобі не дам.

Майя не втрималася і губи розтягнулися у посмішці самі по собі. Можливо, не такою вже нестерпною буде їх співпраця.

- Гаразд, збирайся, а я піду, посплю ще трохи.

- Не виспалась? - запитала Катя, чим серйозно мене її спантеличила. Вона і так весь час спала, але ніяк не могла виспатись. Навіть вгамувавши голод і спрагу, втома не проходила. Розсіяно кивнувши, попрямувала назад у ліжко. І лише під м'якою ковдрою змогла розслабитись, звернувшись до пітьми…

- Що зі мною відбувається? Чому я не можу виспатися?

- Витрачаєш занадто багато енергії.

- Не більше, ніж раніше. Я ж заповнила нестачу силою Ноа.

- У цьому й проблема. Ти висмоктала з нього щось, зовсім несхоже на звичайну ауру вампіра.

- В чому різниця?

- Це сяйво ослабило мене. Сильно.

- Але спочатку все було в порядку! Чому зараз?

- Я не знаю! Це ніби ящик Пандори і ти його відчинила.

- Мені що ж, кров тонами сьорбати?

- Навіщо? Твоє тіло не ушкоджене. Потрібна енергія. Інакше й далі валитимешся з ніг.

- Це виключено, я не вбиватиму.