Глава 7

Повертаючись у ліжку, Майя повільно прокидалась. Вставати і вибиратися з-під ковдри не хотілося, таким солодким був сон. Стрілки годинника показували половину четвертого. Так що виспалася вона добре. Такими темпами із переходом на нічний режим проблем не виникне. Насилу здерши свою тушку з ліжка, оглянула кімнату. Штори були щільно засунуті, не пропускаючи жодного промінчика світла.

Волочачи за собою босі ноги, Майя поплелася до ванної. Дивно, як тихо було у домі. Лиш потім до неї дійшло - вдень же вампіри спали, це вона тут вешталася коридором в одній майці та шортах. Добре, що її ніхто не помітив, а то отримала б чудову прочуханку.

Прийнявши душ і вмившись, дівчина прошмигнувши назад у кімнату, переодягнулася у залишені Марішкою червону футболку та джинси. Та якраз, прибираючи постіль, почула скрип дверей, що відкриваються внизу, і човгаючі звуки черевиків. Холодок пробіг по шкірі. Невже вампіри вдень не сплять? Наступної секунди до слуху долинули гучні удари серця… Смертний… Ну, звичайно, як вона могла подумати, що вампіри залишаться спати в будинку без охорони.

У секунді злетівши вниз по сходах, Майя розглядала чоловіка, років шістдесяти на вигляд. Сивина покривала голову, зморшки залягли на здивованому обличчі з теплими зеленими очима і милою посмішкою. Хиленька така охорона.

- Ноа попереджав мене про гостю, але не сказав, що вона виявиться така чарівна, - посміхаючись, привітався чоловік, поклонившись. - Дозвольте представитися, Олексій Сергійович.

Майя щиро посміхнулася, зовсім забувши про ікла. Не звикла до змін.

- Вибачте, - пискнула, поспіхом прикриваючи рота рукою.

- О, не хвилюйтеся, я звик, - заспокоїв чоловік, махнувши рукою. - То як вас дозволите величати?

- Майя.

- Гарне ім'я. А дозвольте запитати, чому ви не спите вдень? Чи, може, зголодніли? У холодильнику є деякі запаси, – здивувався Олексій Сергійович, закашлявшись.

- Ні, дякую, щось не хочеться. Просто я люблю гуляти вдень – одними губами посміхнулась, відповідаючи.

- Тоді, може, дозволите старому скласти вам компанію?

- Так, звичайно, буду рада.

Олексій Сергійович попрямував у вітальню, махнувши рукою і запрошуючи приєднатися, та вмостився у крісло біля каміна. Вогонь уже горів, поширюючи по кімнаті тепло. Очевидно, чоловік прийшов набагато раніше, а Майя лише зараз помітила.

- Це ваш дім? – поцікавилася дівчина, сідаючи в крісло навпроти.

- Так, він дістався мені у спадок від батька. Колись тут було досить галасливо, але потім діти роз'їхалися, а мені його не хочеться кидати. Забагато спогадів, – з ностальгією в голосі відповів Олексій Сергійович, перериваючись від чергового нападу кашлю. Так, з часом прив'язуєшся до речей, і потім складно з ними розлучатися.

- А чому ви мене не боїтеся? – це все ще дивувало та спантеличувало. Занадто спокійно поводився чоловік поруч зі звіром.

- А потрібно? – запитанням на запитання відповів господар.

- Гадаю, ні. А чим ви займаєтеся?

- Я біолог за фахом, але зараз сиджу на пенсії. Колись я був чудовим викладачем, дуже, знаєте, любив свою роботу. Щоправда, мене й зараз іноді просять читати лекції, але це буває рідко.

- А чому ви більше не викладаєте? – здивовано хмурилася Майя, на що хазяїн з іронією посміхнувся.

- Ми не вічні, Майя. Роки беруть своє, а стан здоров'я не дозволяє колишні вільності. Розумієш, ми живемо постійно майбутнім, розраховуючи на те, що попереду ще багато часу і все встигнеться. А коли його зовсім не залишається, зупиняємося і починаємо шкодувати про втрачене, - втомлено закінчив Олексій Сергійович і відкинувся в кріслі, заплющивши очі.

Майя зосередилася на його оболонці і тільки тепер зрозуміла, про що говорив цей чоловік. Аура здавалася тонкою плівкою, з візерунком із тріщин і дрібних дірочок. Так, потріпала мабуть людину життя. Його смерть була питанням часу і, зважаючи на все, недовгого. Дуже шкода стало чоловіка.

- Ви хворі, - промовила Майя, засмутившись. – І помираєте…

- Так, рак не жаліє нікого… нажаль, - сумно піджав губі гість.

- Олександре Сергійовичу, що б ви зробили, якби вам подарували цей час? - запитала дівчина, нахиливши голову і примруживши очі, щоб краще бачити всі дефекти оболонки.

Професор різко розплющив злякані очі і тихо видавив:

- Майя, я не хочу бути таким як ви, прошу, не роби нічого, гарненько не обдумавши наслідки.

- Ви мене не так зрозуміли, Олексію Сергійовичу. Повірте, я ненавиджу себе за те, ким стала. Але, на жаль, нічого не виправити. Ніколи не вчинила б так і зовсім інше мала на увазі.

Професор заспокоївся і знову розслабився, думаючи над запитанням.

- Я більше часу проводив би з дітьми, знову влаштувався б на улюблену роботу і, можливо, поїхав би за кордон. Кудись у Нову Гвінею. Завжди хотів там побувати, – замріяно посміхнувся професор.

- А якби я могла вам допомогти, не обертаючи на звіра, ви пообіцяли б мені одну річ?

- Що завгодно, якщо це нікому не зашкодить, - без сумніву відповів професор.

- Тоді обіцяйте мені нікому не розповідати, що я вам допомогла і не спала вдень.

Олександр Сергійович здивовано глянув на мене і зацікавлено кивнув.

- Обіцяю.

Підійшовши, Майя сіла на підлогу, схрестивши ноги якраз навпроти тонкої плівки. Звичайно, знайомий фокус із матір'ю Олени, тут, на жаль, не пройшов би. Дуже тонкою здавалася аура. Дівчина заплющила очі, намагаючись зосередитися, і зазирнула у темряву. У її глибинах таїлася випита нею енергія вампірів. Піднявши руки і торкаючись пальцями оболонки, випустила туман, пропускаючи його крізь пальці. Він розпливався по оболонці, вплітаючись у стінки, наче щупальця, роблячи її товстішою і міцнішою, усуваючи всі дефекти.

Коли остання крапля, іскрившись, пірнула в ауру професора, вона почула глибоке зітхання. Його очі світилися, а тіло дихало силою. Майї не треба було щось пояснювати та розповідати. Чоловік відчував, зрозумів, що вона подарувала йому достатньо часу, щоб здійснити всі мрії.