Глава 2

- Оце номер! І проти чого ти вчора протестувала, скажи на милість? Що з тобою взагалі сталося? – крізь сон доносилось бурчання подруги.

Не дочекавшись відповіді, вона почала будити Майю, стягуючи з ліжка.

- Ну чого ти кричиш? Встаю уже, встаю. Подумаєш, на лекцію запізнюся, велика проблема!

Піднявшись з ліжка і розліпивши очі, вона кинула погляд на подругу, маючи намір відчитати за такий бурхливий підйом. Але, побачивши застиглу на місці Олену, з витріщеними очима, пам'ять про те, що сталося, миттєво повернулася.

- Ти головне не кричи. Ну, перебрала трохи вчора. Чого тільки не зробиш сп’яну. Вважай, що це своєрідна зміна іміджу, гаразд? – намагалася заспокоїти подругу. Але не тут то було. І хто б сумнівався.

- Яка, до біса, зміна іміджу! Ти себе взагалі в дзеркало бачила? І що з твоїми очима? А волосся навіщо перефарбувала? – ніяк не могла вгамуватися Олена.

- Та бачила я. Ну подумаєш, захотілося змін, - промямлила, намагаючись її вгамувати.

А що? Правду розказувати було боязно. А раптом вона з осиновим колом потім нападе?

- Знаєш, ти якось навіть зблідла, - простягла подруга, заспокоївшись. - І очі... це лінзи, чи що?

- Так, - безбожно брехала і не червоніла.

Олена дивилася оцінюючи і, вже повністю заспокоївшись, винесла вердикт:

- А знаєш, тобі все це личить. Ти вибач, що я так накинулася, просто наступного разу попереджай, коли вирішиш стати іншою людиною, гаразд? - і дочекавшись кивка, посміхнулася. - Треба ж, як змінилася. Це, мабуть, на користь. Давно пора було, бо сохла тут. І ні вийти, ні погуляти, ледве на танці затягла. Ну гаразд, давай збиратися, бо спізнимося. І наступного разу бери мене з собою.

- Як скажеш, матусю.

- Поогризайся ще. Сподіваюся, на тобі не з'явилися наскальні малюнки тушшю, інакше твоя бабуся нас обох живцем закопає. Ну, не простить так точно.

- Чесно кажучи, не пам'ятаю.

- Ти хоча б використовувала захист? - зітхнула Олена, витріщивши очі.

- Складно сказати, - нервово реготнула Майя у відповідь.

- Гаразд, час покаже, може, згадаєш. Та й аналізи здамо про всяк випадок. Мало що…

Так, знала б вона, що трапиться на цих танцях, ніс би туди не сунула і Майю точно не тягла.

Дівчина промовчала, намагаючись згадати всі деталі сну, так схожого на реальність, і хлопця, від одного погляду на якого перехоплювало дух. Хто він? Вампір? Той, хто її перетворив? Тоді чому залишив одну посеред лісу? Так, права була бабуся, всі мужики - козли, всі баби - дурепи. От і повелася на зовнішність паразита ікластого, а її, ідіотку, перетворили та ще й кинули напризволяще.

Я зітхнула, намагаючись вмістити все, що трапилося у свою хвору голову. І тут мене осяяло - адже я кілька хвилин розмовляла з подругою, а кидатися на неї - ні найменшого бажання. Глибокий вдих… ще. І нічого. Дивно, чому тоді мені так хотілося розірвати на частині ублюдка Піта? Чи ж я ласий тільки на чоловіків, а може, запасу його крові вистачило вгамувати голод? І я просто обжерлася?

- Все в порядку? - запитала Олена, явно помітивши хвилинну заминку.

- Так, все чудово, - посміхнулась у відповідь і, намагаючись рухатися як звичайна людина, зібрала речі, прямуючи до ванної.

Погляд упав на занавішене шторами вікно і стало цікаво, чи горять вампіри під сонцем? Підійшовши до вікна впритул, Майя просунула руку за тканину і заплющила очі в очікуванні болю. Але його не було. Значить, таки не горять. Що ж, це навіть на краще, можна й далі прикидатися, ніби нічого не сталося і перевіряти решту міфів із розп'яттям та часником.

Проходячи коридором, вона намагалася не дихати – раптом хтось із тих, кого зустріне по дорозі, здасться надто смачним. Не хотілося ненароком когось з'їсти. Пам'ятала вона ще маленькою, мати жартома вчила її думати про наслідки: «Ось вивалишся зараз із вікна – не візьму тебе з собою в магазин!». Тож легше потерпіти, ніж потім проблеми розгрібати.

Людей снувало коридором сила-силенна, всі поспішали і збиралися на лекції, бо запізнитися – вважалося жестом неповаги до лектора, що тут сприймалося надто болісно. А, як усім уже відомо, заради заліку студент піде на все, навіть на заняття.

Навчалася Майя на третьому курсі факультету літературознавства. Займалася завдяки стипендії, оскільки росла на шиї однієї бабусі, а жила в гуртожитку, бо на орендовану квартиру, на жаль, цієї стипендії не вистачало. Як кажуть, навчання – світло, а за світло треба платити, от якось і викручувалися.

Батьків Майя пам'ятала погано, їй лише п’ять років виповнилося, коли сталася аварія. Про це з бабусею говорити не хотілося, було боляче згадувати, тож доводилося тихо розглядати фото із сімейного альбому. Аделя Іванівна жінкою була освіченою і страшною любителькою книг, чим і онучку згодом заразила. «Повір, люба, книги - це друзі, які тебе вже точно не зрадять», - часто повторювала вона. Жінка завжди з розумінням ставилася до дитячих проблем, давала слушні поради і намагалася виховати дитину, здатну думати. Аделя Іванівна завжди з розумінням ставилась до сучасного життя і молоді з усіма проблемами, бо сама була далеко не старою, а душею ще молодша, так що після смерті діда, довго на печі не сиділа і якраз недавно вийшла втретє заміж. Тож зараз Майя повністю була приділена сама собі.

А поки що... Дорогою на неї всі оглядалися, а деякі студенти відкрито витріщалися. Вже доходячи до ванної, дівчину мало не збило з ніг найгірше створення, яке зустрічала в житті. Руда змія, Кіт, як усі її називали, або просто Катерина. З нею Олена та Майя ворогували ще з першого курсу, коли на лекції під час чергового обговорення прочитаного твору з її думкою відкрито не погодилися, чим знизили бал. Спочатку їй було незручно і навіть хотілося вибачитись. Але після цього щоразу, при зустрічі, на дівчат чекала тирада про те, наскільки жалюгідним є їх існування, тому бажання вибачиться миттєво випарувалося.

- Дивись куди преш, дурепа! - вже розійшлася Катерина і явно хотіла додати парочку шпильок, але підняла очі і застигла.