Оленка і тітонька з дитиною мотнули головами, а їхній сусід вимагав квитка – мабуть, повертається із відрядження напередодні Нового року.
Молодик скривився, уточнив, що мається на увазі під словом «білизна» - «вона ж чорна, як Ваше нафарбоване волосся, з тією різницею, що ще й мокра!», проте почав прибирати свою нижню полицю, якою вчора відмовився поступитися.
Оленка байдуже витріщилася у вікно. Крім повсякденного зубожіння, не прихованого навіть тонесеньким снігом, на підступах до рідної Одеси замерехтіли плакати: «Вітаємо із наступаючим 1995 роком!»
«Краще б привітали з тим, що попередній рік нарешті минає!» - промайнуло в Оленчиній голові.
Вона сиділа без жодної копійки – добре, що цей квиток на потяг придбала заздалегідь, з чесно зароблених студентських грошей, так само як і місячний проїзний на всі види одеського транспорту. Оленка цілий рік підробляла в Києві де тільки можливо: писала контрольні одногрупникам, перекладала з німецької та англійської, друкувала, редагувала тексти, але грошей завжди було обмаль. По-перше – інфляція: понад 10000% на рік! Це не найгірший світовий рекорд – це статистика… По-друге, тато з мамою не працювали: мама хворіла, а тато, незважаючи на пенсійний вік, ніяк не спромігся оформити пенсію, бо його документи спалили відразу ж після повернення із відрядження до Чорнобиля, а за відновлення стажу вимагали чималий хабар… Тільки голова парткому та комсомольські лідери, які ніколи до Чорнобиля навіть не вирушали, одержали першу категорію інвалідності на папері та солідну добавку до пенсії, не кажучи вже про безкоштовні ліки і медичне обстеження.
Тим часом за вікном змінювали одна одну страшенні занедбані руїни колишнього соціалізму – Оленці легше було дивитись на безлад, ніж розмірковувати над реальним власним фінансовим колапсом. На одній з недобудов можна було прочитати відоме гасло радянських часів, викарбуване на тріснутій сірій стіні яскравою синьою плиткою: «Слава труду!»
Що таке тяжка праця, Оленці було відомо із власного досвіду – хоча вона начебто добре заробила під час останньої зимової сесії, та ба: день народження Таміли усе з`їв! Раз-у-раз під наполегливий гуркіт вагонних коліщат прокручувався в Оленчиній пам`яті той злощасний день, коли дівчата у гуртожитку вирішували, що ж саме Тамілі подарувати:
«- Кошик ексклюзивних шоколадних цукерок із лікером! – запропонувала Світлана.
Дівчата змовкли. Дійсно – такий подарунок ніколи не буде марним! Чи то одружиться Таміла, чи ні – а постільна білизна завжди стане у нагоді.
Оленці важко було відмовити: адже всі знали, що в неї гроші є – за виконані курсові замість одногрупників і не тільки, кров`ю й потом зароблені цілодобовою працею. Про те, що в неї батьки безробітні і навіть не одержують крихітну пенсію, досі не дізнався ніхто у ВУЗі: Оленка боялася, що її виженуть. Ні, не тому, що погано вчилась – вона була стовідсотковою відмінницею, але стільки депутатів та їхніх нащадків мріяло поступити на факультет іноземної філології, щоб захопити чиєсь місце! Справа не тому, що вони любили вивчати іноземні мови, а в тому, що в математиці та інформатиці – анібельмеса! А вища освіта, як не крути, потрібна. Тому виганяли задля звільнення місць «привілейованій касті» таких, як Оленка: не з багатодітної родини, не мати-одиначка, не інвалід… Які в неї права? Які пільги? Ніяких! А ВУЗам потрібні не розумні голови, а великі гроші на відновлення апаратури, корпусів і не тільки – батьки бездарів залюбки розкривали гаманці, аби створити німб освіченості над модною зачіскою свого нащадка…
Оленка достойно пережила і останній семестр, і свій власний день народження, коли подруги подарували якусь незрозумілу іграшку-смикалку, а їм натомість довелось виставляти чималого торта вартістю цілих 30000 купонокарбованців – саме стільки коштував набір на друкарській машинці кандидатської дисертації одного з аспірантів. Віддавши данину повазі до одногрупниць, Оленка чекала до останнього, до 30 грудня – ніхто грошей не повертав, хто б там не казав, що «напередодні нового року слід сплатити усі борги». Спробувала нагадати – дівчата почали їй дорікати: