68

Минуло кілька днів, але повітря в кабінеті Адріана все ще здавалося наелектризованим. Важке чорне покривало більше не приховувало портрет Інгрід — тепер полотно було відкритим, і сонячне світло, що пробивалося крізь високі вікна маєтку Еріксонів, м’яко висвітлювало обличчя дівчини з очима кольору лісового моху. Вона більше не була привидом, що катував його, — вона стала пам’яттю, яка нарешті принесла спокій.

Фенрір стояв біля вікна, схрестивши на грудях міцні руки. На ньому була проста шкіряна куртка, а дикий звір у його погляді змінився на глибоку, втомлену мудрість. Він готувався покинути місто, ведучи залишки своєї зграї назад у ліси.

Калеб сидів у кріслі осторонь, вивчаючи карту кордонів. Хоча тавро зрадника все ще пекло йому душу, порятунок Елари та вбивство Агнеси стали його квитком на волю — принаймні відносну. Адріан не зачинив його в камері, натомість призначив покарання, яке було водночас і честю, і випробуванням: відтепер Калеб став «Вартовим Межі». Його обов’язком було охороняти не лише вампірське місто, а й Квартал відьом. Він став живим щитом між двома світами, які ледь навчилися не вбивати один одного.

— Тож, Калебе, — Фенрір нарешті порушив тишу, обернувшись до вампіра. — Будеш тепер підглядати за відьмами з кущів? Дивись, щоб вони не перетворили твої ікла на зубочистки.

Калеб лише ледь помітно всміхнувся, не підводячи погляду від карти. Його стриманість тепер була його головною зброєю.

Фенрір перевів погляд на Адріана, який стояв біля столу, перебираючи старі листи. Адріан виглядав бездоганно, як і завжди: чорний сюртук, ідеально вкладене волосся, але в кутиках його очей залягли ледь помітні зморшки втоми.

— Знаєш, Еріксоне, — Фенрір оскалив зуби в короткій, задиристій посмішці. — Я все ще не розумію, як така вогняна, сучасна жінка, як Елара, терпить такого закостенілого й холодного аристократа, як ти. Твої манери пахнуть пилом вісімнадцятого століття. Вона — стихія, а ти — антикварна статуя. Вона заслуговує на когось із кров’ю, що кипить, а не з льодом у венах.

Фенрір знав, про що каже. Він провів останні кілька днів під наглядом Елари, поки вона лікувала його рани, і був вражений її кипучою енергією. Це були не лише електричні блискавиці; вона встигала всюди, вирішуючи безліч питань — навіть тих, що стосувалися її майбутньої Посвяти у Верховну відьму сестринства Срібної Гілки.

Адріан повільно підняв погляд, і в його очах промайнула іскра щирого, сухого роздратування, яка миттєво змінилася на тінь іронії.

— Можливо, саме тому вона й тримає мене поруч, Фенріре. Щоб я не давав їй спалити цей світ дотла. А твої поради щодо жінок я б вислухав, якби ти не провів останні роки, виючи на місяць.

Фенрір коротко розреготався, і цей звук був напрочуд теплим. Він кивнув Адріану, визнаючи нічию в цій словесній дуелі, і попрямував до виходу.

— Прощавай, кровопивце. Сподіваюся, наступного разу ми зустрінемося за пляшкою чогось міцнішого, ніж кров зрадників.

Двері кабінету розчинилися раніше, ніж Фенрір встиг до них дійти. До кімнати впевненим кроком зайшла Елара. На ній був її улюблений чорний одяг: вузькі штани та шкіряний жилет, що підкреслював її статну постать. Важкі чоботи на товстій підошві з характерним звуком вдарялися об паркет, додаючи її образу нотки небезпечної сучасності. Її каштанове волосся було зібране у високий хвіст, а на плечі все ще виднілася тонка біла смужка — шрам від ножа Агнеси, який вона відмовилася загоювати магією.

Вона зупинилася, окинувши присутніх поглядом своїх яскравих, сповнених сили очей.

— Фенріре, ти вже йдеш? — запитала вона, і в її голосі почулася легка усмішка. — Сподіваюся, ти не встиг наговорити Адріану зайвого. Він і так занадто багато думає про свою «застарілість».

— Встиг, мала, ще й як встиг, — Фенрір підморгнув їй, проходячи повз. — Тримай його в тонусі, бо він скоро мохом припаде.

Коли двері за перевертнем зачинилися, Елара підійшла до столу Адріана. Вона виглядала втомленою, але в її позі відчувалася нова влада — влада Верховної, яка нарешті знайшла своє місце.

Адріан спостерігав за кожним її рухом. Його стриманість була лише маскою, але те, як він ледь подався вперед, коли вона наблизилася, повністю його виказувало.

— Квартал затихає, — сказала вона, дивлячись на портрет Інгрід, а потім на Адріана. — Калеб уже знає свої пости. А ти... ти готовий до того, що тепер ми будемо будувати щось нове в цьому місті?

Адріан обережно торкнувся її руки. Його холодні пальці зустрілися з її теплими.

— З тобою, Еларо, я готовий навіть до наступного століття. Хоча мої чоботи, мабуть, ніколи не будуть такими ж зухвалими, як твої.

Елара іронічно хмикнула, примруживши очі.

— Не хвилюйся, Адріане. Я навчу тебе носити щось, крім цих твоїх шовкових краваток. Рано чи пізно.