65

Нарешті загін увірвався до центрального залу. Серце Кореня постало перед ними, але воно вже не випромінювало колишнього життєдайного тепла. Тепер воно пульсувало не природним золотом, а малахітово-чорною отрутою, що розтікалася жилами Дерева, наче смертоносна жовч. Це чорнильно-нефритове сяйво отруювало саме повітря, перетворюючи святиню на гнітючий склеп.

П'ятеро перевертнів у вовчій подобі заступили шлях. Позаду них був вівтар, за яким стояли відьми-ренегатки разом з Агнесою та читали закляття. На вівтарі, вкритому іржавими плямами крові, були розкидані інгредієнти, від яких хололо в жилах: висушені серця курей, очі ропухи, попіл спалених кісток та флакони з в’язкою чорною жовчю. Біля підніжжя, наче непотрібний мотлох, лежало тіло Моріган — колись велична хранителька магії предків тепер була лише блідою тінню у дальньому кутку, кинута без почестей на холодний камінь.

Фенрір стояв позаду вовків, біля коріння дерева.

— Ви запізнилися, мерзотники! — прохрипів він, оголюючи жовті ікла, з яких капала густа слина. — Дерево вже п’є темряву. Скоро цей Квартал стане моїм, і я особисто вирву твоє серце, вампіре!

Двоє гвардійців, не чекаючи наказу, оголили мечі та кинджали й з глухим криком кинулися на п’ятьох вовків, що перегородили шлях. Зал наповнився тріском ламаних кісток та звіриним виттям.

Калеб та Ліліт, наче два крила єдиної стихії, врізалися в ряди відьом-ренегаток. Чорні мантії зрадниць розліталися під ударами меча Калеба, а бойові закляття Ліліт розривали повітря спалахами синього полум’я, змушуючи ворогів відступати в глиб зали, де під стінами густішав непроглядний морок. Велетенське біле Дерево, що живило Квартал, пульсувало тривожним сяйвом, відкидаючи довгі ламані тіні на бійців.  Під його корінням розгорталася кривава битва.

Адріан кинувся на Фенріра, наче розчерк блискавки у нічному небі. Його рухи були за межами людського сприйняття — він здавався розмитою плямою темряви та холодної сталі. Фенрір, величезний, оброслий густим сірим хутром перевертень, зустрів його ударом лапи, що могла б розчавити камінь.

— Ти все ще пам'ятаєш Інгрід, Еріксоне? — прохрипів вовк. — Ще пам'ятаєш її! Її смерть — на твоїх руках!

Перевертень знову кинувся на вампіра:

— Твоя смерть не буде легкою! Твоя кров запечеться на моєму язиці, твої кістки хрустітимуть у моїх зубах!

Адріан відскочив, зробивши сальто в повітрі, і приземлився на одне коліно. Його обличчя перетворилося на скам'янілу маску, а очі палали кривавим вогнем.

— Ти здохнеш у цьому лабіринті, псе, — процідив він. — Твоя зграя стане добривом для цього дерева.

Вампір знову зник з поля зору. Фенрір крутив головою, намагаючись впіймати запах ворога, але Адріан з’явився прямо над ним, обрушуючи град ударів. Сталь дзвеніла об міцні, наче залізо, кігті перевертня. Кожен крок бійців здіймав у повітря пил, змішаний із малахітовим пилком отруєного Кореня.

Тим часом Елара зіткнулася з Агнесою. Колишня сестра по ковену виглядала спотвореною: вени на її обличчі почорніли від забороненої магії.

— Ти вкрала те, що по праву моє! — верещала Агнеса. — Перстень Моріган не може належить тій, що треться об ноги кровопивці!

Елара спритно ухилилася, виставивши посох. Блакитне сяйво її щита прийняло удар, розсипаючись іскрами.

— Ти вбила ту, хто тебе виховав, Агнесо! — вигукнула Елара. — Ти не Верховна, ти — паразитка на тілі нашого ковену!

Агнеса підняла руки, обплетені чорними пульсуючими венами, і її обличчя скривила хижа, спотворена тріумфом посмішка.

— Ти — лише нікчемна вискочка, Еларо, — прошипіла вона, і в її голосі прозвучала отруйна зневага. — Ти ніколи не була гідною нашої спадщини. Що ж, я навчу тебе, як слід дотримуватися законів Ковену. Через біль... Нестерпний, нескінченний біль.

Магічна битва була схожа на зіткнення грозових фронтів. Але Елара, підтримувана силою персня, діяла точніше. Вона відчула пульс Серця під ногами. Зібравши всю волю, вона вигукнула закляття, яке Морріган колись шепотіла їй як колискову:
— Terra reviviscit!

Величезна хвиля тиску відкинула Агнесу через усю залу. Відьма врізалася в обсидіанову стіну й знепритомніла. Елара важко дихала, але побачила, що Фенрір уже притиснув Адріана до коріння, готуючись розірвати йому горло.

— Ні! — закричала вона.

Елара підняла руку з перснем догори. Бурштин спалахнув світлом тисячі сонць.
— Замкніться! — наказала вона самій природі.

З-під підлоги вибухнули товсті гнучкі корені білого Дерева. Вони, наче живі змії, обплели лапи Фенріра та ноги Адріана. «Захват землі» паралізував звіра; Адріан також завмер у дерев'яних путах. Настала раптова, дзвінка тиша.

Елара вийшла на середину, хитаючись від виснаження, але тримаючи голову високо. По обличчю стікала тонка цівка крові, але в погляді була влада, якої раніше не бачив навіть Адріан.

— Досить крові, — промовила вона, дивлячись в очі вовку, а потім — вампіру. — Тут, у Серці Кореня, вирішуватиму я.

Адріан ледь помітно всміхнувся краєм губ. У його погляді, прикутому до Елари, не було й тіні роздратування через власну безпорадність — лише стримана, глибока гордість. Він завжди знав про її потенціал, але зараз дівчина перевершила всі його очікування, змусивши навіть його відчути німе благоговіння перед її силою.