63

Калеб просувався вперед, його кроки глухо відлунювали в похмурій тиші, викликаючи дивне відчуття тривоги. Кам'яні сходи, грубо витесані в породі, виявилися небезпечно слизькими через вологу та темний наліт, що нагадував застиглу кров або густий деревний сік. Загін спускався вузьким лазом один за одним, суворо дотримуючись черги: за відьмою обов'язково йшов вампір, потім знову відьма. Їхній стрій здавався бездоганно організованим; замикали шеренгу вампіри зі смолоскипами, чиє тьмяне мерехтіння вихоплювало з пітьми фрагменти стін похмурого тунелю.

Поверхні навколо були вкриті загадковими чорними символами — зловісними закляттями Агнеси та її прихильниць із числа відьом-ренегаток. Знаки здавалися живими: ними ворушилися нитки пульсуючого чорно-зеленого коріння, ніби сама земна порода сочилася отрутою. Калеб рішуче повернув голову до супутників і глухо промовив:

— Не торкайтеся стін. Вони тхнуть смертю.

Праворуч зяяла чорна пріріва — крижана й таємнича. Лабіринт Серця Кореня не був просто спорудою; він поставав живою сутністю, мережею проходів та залів, що виникли у підземному річищі висохлої річки. Це місце живилося силою міста та енергією його мешканців: поглинало її та повертало назад, слугуючи магічними судинами, де Дерево відігравало роль своєрідного серця.

Раптом позаду почувся короткий зойк і шурхіт. Одна з відьом, на мить втративши пильність, посковзнулася. Нога поїхала вперед, і жінка почала падати. Її тіло небезпечно нахилилося в бік отруйної стіни, де під поверхнею пульсували пасма чорно-зеленого коріння, що випромінювало зловісне сяйво.

— Обережно! — різко вигукнув вампір позаду. Він миттю випустив хімічну паличку на сходи й вправно перехопив відьму за край плаща. Вона завмерла буквально за кілька сантиметрів від пульсуючої поверхні. Всі заціпеніли. Світляний стрижень, котячись донизу, на кілька секунд осяяв нижні щаблі, після чого полетів у безодню. Сходи вже закінчувалися, до підніжжя лишалося зовсім трохи.

Крізь напружену тишу було чути лише важке дихання дівчини. Вона тремтіла, дивлячись на чорні закляття, які, здавалося, тягнулися до неї невидимими нитками.

Калеб, не уповільнюючи ходу, різко кинув:

— Тримайтеся за руки, — процідив він крізь зуби, не озираючись. — Ми вже близько. Ще кілька кроків — і будемо біля цілі.

Відьми сплели пальці з вампірами: між ними прокотилися магічні хвилі, об’єднуючи загін у єдине ціле. Нарешті вони дісталися невеликого майданчика, від якого починався значно ширший тунель із височенними склепіннями та зазубреними сталактитами, що звисали, мов хижі зуби. Тепер цей невеликий натовп у темних сукнях та плащах тримався самого центру строю, тоді як вампіри-гвардійці оточили їх з обох боків, охороняючи, наче вірні варти. Світло їхніх смолоскипів кидало довгі тіні на стіни, підкреслюючи вразливість тих, хто опинився під захистом воїнів.

Калеб крокував першим, за ним слідував Адріан, а в центрі трималася Елара зі своїми посестрами. Загін обережно просувався вглиб проходу, де тиша застигла настільки, що, здавалося, її можна було торкнутися рукою. Адріан рухався впевнено: його хода залишалася стриманою, проте кожен жест дихав прихованою потужністю, наче стиснута пружина, готова вибухнути смертельним ударом. Очі воїна мерехтіли криваво-червоним полум'ям, а меч у руках віддзеркалював хижу готовність до бою. Він не озирався на виснажених жінок, які ледь встигали за групою. Для нього вони були лише ресурсом, пішаками у великій війні проти Фенріра.

— Ми втрачаємо темп, — холодно зауважив він, не сповільнюючи ходу. — Твої посестри нас затримують.

Елара стиснула посох так сильно, що пальці побіліли, і кинула з викликом:

— Вони борються за свій дім, Адріане. Вияви хоч краплю поваги до тих, хто ще дихає.

Адріан спинився і різко повернувся до неї. Їхні погляди зіткнулися: в очах Елари палала рішучість та незламна воля. Мить він мовчав, оцінюючи її силу духу. Згодом його голос пролунав дещо м’якше, але так само владно:

— Я дав тобі слово, Верховна, — промовив він, наголошуючи на її статусі, щоб усі присутні це запам'ятали. — Я захищу Серце Кореня і знищу кожного, хто наважився сюди вдертися. Моє слово непорушне.

Раптом тунель ніби зітхнув і здригнувся. Підлога під ногами розійшлася, оголивши моторошну прірву, затягнуту «павутиною забуття» — підступною пасткою Агнеси. Елара ледь не зробила фатальний крок, але відьма, що йшла слідом, зреагувала миттєво. Стрімким ривком вона вхопила Елару, розвернула її та заступила на самому краю. Жінки помінялися місцями: рятівниця зісковзнула в розщелину й закам’яніла в обіймах магічних тенет. Ця небезпечна западня Агнеси мала владу миттєво позбавити розуму кожного, хто наважувався торкнутися її невидимих ниток.

Шокована Елара застигла. Адріан підійшов до неї, намагаючись приховати напругу в голосі:

— Ми врятуємо її, коли битва закінчиться. Зараз головне — захистити те, за що вона пожертвувала собою.

Вампірська гвардія без зайвих слів підхопила решту відьом і допомогла їм перебратися через небезпечну прірву. Один за одним члени загону діставалися протилежного краю. Коли останній воїн опинився в безпеці, тріщина в підлозі почала затягуватися, наче лабіринт гоїв власну рану. Склепіння знову стиснуло прохід, змусивши загін вишикуватися в щільну колону.

Адріан не оглянувся на кам’яну постать відьми, залишену позаду. Його погляд був прикутий лише до Калеба, який завмер біля наступного повороту, зосереджено торкаючись долонею підлоги.

— Калебе, що там? — голос Адріана звучав насторожено.

— Попереду щось небезпечне, — нарешті мовив той, і в його тоні виразно відчувалася глибока тривога. — Я відчуваю, як пульсує магія...

Із темряви галереї долинув різкий, високий звук, схожий на дзвін тисяч розбитих скелець.