62

Калеб діяв як ідеальний воїн. Він вихопив два важкі пістолети зі срібними кулями, методично відстрілюючи тих, хто намагався обійти Елару ззаду. Коли один із найбільших вовків збив його з ніг, Калеб встромив пальці в очні ямки звіра і з неймовірною силою відкинув його тушу вбік, миттєво підвівшись.

— До гробниці! — вигукнув він, прикриваючи відхід відьом вогнем. — Еларо, завісу на вхід, щойно останній боєць перетне поріг!

Група почала стрімко відкочуватися до чорного зіва підземелля, поки хвиля перевертнів готувалася до останнього, вирішального кидка, щоб розірвати кільце оборони.

Ситуація ставала критичною. Калеб, заплямований чорною кров’ю, перезарядив останній магазин, відчуваючи, як метал розжарився від безперервної стрільби. Коли срібні кулі вичерпалися, він відкинув зброю і з сухим металевим звуком вихопив два довгі клинки з холодної сталі.

— Сталь і зуби! — прогримів він, і його голос став глибшим, набуваючи потойбічного звучання. — Тримати стрій!

Вампіри-гвардійці, чиї гвинтівки тепер були некориснішими за залізні палиці, перейшли на ближній бій. Це була кривава хореографія смерті: вампірська швидкість проти звірячої люті. Повітря розтинали свистячі удари мечів, які відсікали лапи та голови перевертнів, що нападали цілими хвилями. Проте на місце кожного вбитого звіра приходило двоє нових. Сотні очей, що палали жовтим і червоним вогнем, стискали кільце навколо групи.

Елара, чиє обличчя зблідло від магічного виснаження, бачила, що перевертні навмисно залишають шлях до гробниці вільним. Це було загінне полювання. Звірі не просто атакували — вони виштовхували їх із відкритого простору цвинтаря в тісну пастку підземелля.

— Калебе, вони заганяють нас усередину! — крикнула вона, відкидаючи магічною хвилею чергового перевертня. — Це не випадковість, вони хочуть, щоб ми увійшли в лабіринт!

Калеб зніс голову напівлюдові, що в стрибку намагався дістати його горло, і на мить зупинився, оцінюючи закривавлений простір. Позаду — сотні розлючених хижаків, попереду — абсолютна, мертва тиша підземного лабіринту, що пахла тисячолітнім пилом і старою магією.
Вибору не залишалося. Або розірвані тіла тут, під стінами собору Святої Анни, або невідомість у глибинах гробниці.

— Відступаємо, всі всередину! Еларо, закрий вхід! — крикнув Калеб, завдаючи швидкого удару кинджалом по грудній клітці звіра й ухиляючись від пазурів лівої лапи перевертня. — Адріане, прикрий відхід!

Останнім ривком група вампірів та відьом ввалилася в чорний зів гробниці. Холодне повітря підземелля миттєво поглинуло звуки битви, замінивши їх на гулку луну кроків.

Останній рух Адріана був подібний до спалаху блискавки в нічному небі. Коли голова ватажка авангарду ще тільки торкнулася закривавленої землі цвинтаря, Адріан уже був усередині. Він важко дихав, а його очі горіли диким, нелюдським азартом битви.

— Еларо, зараз! — прохрипів він, витираючи кров з обличчя.

Елара вже чекала. Її пальці сплелися в складну печатку, а губи шепотіли слова мовою, старішою за саму гробницю. Повітря навколо входу згустилося, стаючи в'язким, як смола. У ту саму мить, коли перші десятки перевертнів спробували застрибнути всередину, вони врізалися в невидиму, але непробивну стіну чистої волі.

Пролунав глухий удар, ніби величезний дзвін ударив під землею. Магічний бар'єр спалахнув сріблясто-білим світлом, обпікаючи морди звірів, що притиснулися до нього.

Важка кам'яна брама зачинилася з глухим гуркотом, що відгукнувся вібрацією в самих кістках. Останній промінь місячного світла зник, залишивши групу в абсолютній темряві, яку розганяло лише слабке, вмираюче сяйво персня Елари.

За стіною запала тиша. Те, що перевертні припинили атаку і самі зупиняли своїх соплемінників, було найгіршим знаком. Вони не програли бій — вони виконали свою роботу, загнавши здобич у клітку.

Усередині лабіринту запала раптова, майже болюча тиша. Тільки важке дихання поранених відьом і вампірів та тихий шепіт Елари, що підтримувала закляття, порушували це безмов’я. Світло від магічної завіси слабшало, занурюючи групу в густу, непроглядну темряву підземелля. Запах паленого хутра залишився зовні, поступившись місцем вогкості, плісняві та металевому аромату давньої магії.

— Вони не бояться, що ми втечемо, — тихо промовив Адріан, прислухаючись до тиші за дверима. — Вони знають, що звідси немає іншого виходу, окрім як уперед.

Вампіри почали діставати смолоскипи та активувати хімічне світло. Коли перші промені розрізали вікову пітьму, перед ними постала велична і водночас моторошна картина. Стіни лабіринту були вкриті не просто пліснявою, а магічними символами — чорними закляттями, що тягнули силу із землі.

Повітря тут було нерухомим і солодкуватим, як у склепі, але в ньому відчувався легкий протяг, що йшов із глибини. Це означало, що лабіринт має величезні простори.

Калеб випрямився, ховаючи клинки. Його погляд був спрямований углиб коридору, де темрява здавалася живою істотою.

— Ми всередині, — коротко кинув він, і його голос луною розкотився нескінченними тунелями. — Але не розслаблятися. Ми щойно змінили тисячу відкритих ворогів на одного невідомого, що чекає на нас у цій пітьмі.

Він підняв смолоскип вище, висвітлюючи розвилку: три однакові проходи, що вели вниз, у саме серце підземелля. Проте його увагу привернув непримітний лаз збоку, від якого тягнуло особливим холодом. Прямо за ним починалися стрімкі, круті сходи, що йшли майже вертикально вглиб скелі. Сходинки були вологими, нерівними й такими вузькими, що кожен крок вимагав ідеальної рівноваги.

— Тримайте зброю напоготові, — скомандував він, роблячи перший крок на слизький камінь спуску. — Тепер ми в їхньому лігві. І мені здається, що господар уже знає про наше прибуття.