61

Нічний цвинтар за собором Святої Анни завмер у глибокій тиші. Місячне світло падало на похилені хрести та ветхі надгробки, але цей спокій був ілюзорним. Поза межами освяченої землі ніч розривало глухе ричання та протяжне, моторошне виття перевертнів.

Вхід до гробниці, що приховував початок нескінченного підземного лабіринту, здавався зяючою чорною раною. Колись велична усипальниця тепер стояла майже порожньою, якщо не зважати на кілька масивних тіней біля самого порогу. Вартові-перевертні нерухомо охороняли спуск у темряву, їхні очі світилися тьмяним жовтим вогнем у передчутті непроханих гостей.

Вампіри вступили в рукопашний бій і швидко здолали першу варту. Проте тріумф був коротким: виття та ричання навколо лише посилювалися, стаючи дедалі ближчими.

Вороги з’являлися звідусіль, немов самі тіні ожили. Один із вотажків у напівзвірячій формі, з викривленими м’язами та величезними кігтями, з глухим гуркотом вистрибнув прямо з даху сусідньої усипальниці. Водночас із темряви лісу, що межував із цвинтарем, виходила ціла зграя — кремезні звірі у повній формі вовка рухалися злагодженою групою, притиснувши вуха до голів. Ще кілька хижаків стрімко мчали ліворуч, здіймаючи пил зі старих могил.

Перевертні брали вампірів і відьом у щільне кільце. Єдиним шляхом до порятунку залишався вхід до лабіринту.

Битва спалахнула вмить, перетворюючи нічну тишу цвинтаря на хаос із криків, гарчання та брязкоту сталі.

Калеб блискавично оцінив ситуацію.
— Стіна! — коротко кинув він гвардійцям. — Фланги тримають відьми. Адріане, розбий їхній центр, коли я дам знак. Не дайте їм оточити нас, лабіринт має бути за нашими спинами!

Повітря над цвинтарем Святої Анни стало густим і задушливим. Гуркіт вампірських гвинтівок розривав ніч ритмічними чергами: срібні кулі вишивали в темряві трасувальні лінії, що з глухим звуком впиналися в мускулисті тіла перевертнів. Кожен влучний постріл відкидав звірів назад, але на місце одного вбитого з-за темних склепів вистрибували троє нових.

Гвардійці-вампіри зімкнули ряди, утворюючи монолітну стіну біля самого входу до гробниці. Відьми на флангах здійняли руки: повітря навколо них завібрирувало від заклять, і фіолетові спалахи магії почали відкидати перші хвилі звірів, що намагалися зайти з боків.

— Зараз! — прогримів голос Калеба.
Адріан, немов тінь, зірвався з місця. Його рухи були настільки швидкими, що око ледь встигало фіксувати розмитий силует. Він врізався в саму гущу вовчої зграї, що готувалася до стрибка. Перший перевертень навіть не встиг клацнути щелепами, як Адріан точним ударом розсік йому груди, створюючи пролом у їхньому наступі.

Центр звірячого кільця здригнувся. Скориставшись секундним сум’яттям ворога, вампіри почали відтісняти перевертнів, не даючи їм замкнути коло. Проте ворогів було занадто багато — з темряви за собором Святої Анни виринали все нові й нові силуети. Земля під ногами дрижала від тупоту сотень лап.

Елара та її відьми діяли злагоджено. Мішечки зі срібним пилом розривалися в повітрі, утворюючи блискучі хмари-пастки. Коли перевертні влітали в цю завісу, їхня шерсть миттєво спалахувала, а шкіра вкривалася чорними опіками. Цвинтар здригався від какофонії: до високого виття поранених вовків домішувався сухий хрускіт кісток — це гвардійці-вампіри, чиї тіла трощили потужні лапи звірів, регенерували просто під час бою, підводячись на ноги з неприродною швидкістю.

Запах крові, солодкувато-металевий, змішався з їдким смородом паленого хутра та озоном від магічних розрядів. Поле битви перетворилося на м’ясорубку, де кожна п’ядь землі була засипана стріляними гільзами та клаптями вовчої шерсті.

— Вони тиснуть масою! — вигукнув Адріан, зносячи голову черговому напівлюду, що намагався перегризти йому горло.

Калеб, чий одяг уже був залитий чорною звірячою кров’ю, кинув погляд через плече. Вхід до гробниці зіяв чорною нерухомою пусткою. Це було єдине місце, де не було ворогів — дивна, майже неприродна тиша лабіринту контрастувала з пеклом зовні. Це була або пастка, або єдиний шанс.

— Відступаємо до лабіринту! — скомандував Калеб, відбиваючи атаку величезного вовка. — По одному, не розривати стрій!

Вхід у гробницю тепер здавався єдиним порятунком, але темрява, що дихала з підземелля, обіцяла нові, ще невідомі небезпеки.