60

Двері резиденції розчинилися і Елара ступила на ганок, натовп відьом миттєво заціпенів. Адріан, Калеб та загін гвардійців лишилися в глибокій тіні портиків; їхня присутність видавала себе лише важкою аурою хижаків, що тиснула на простір, але вони не робили жодного руху, віддаючи сцену їй. Це був її момент. Її народ мав побачити не втікачку, а лідерку.

Елара стояла, міцно стискаючи посох, що заливав її постать м’яким, але впевненим світлом. На її пальці важким, небезпечним вогнем палахкотів перстень Моріган, пульсуючи в такт серцю — символ влади, який неможливо було ігнорувати.

Вона вдивлялася в обличчя відьом, підсвічені лише слабкими магічними вогниками, що ледь розсіювали нічну темряву. Вона бачила в їхніх очах суміш страху, надії та затамованого дихання. Юна Ліліт подалася вперед, заворожено дивлячись на перстень.

— Сестри! — її голос, підсилений внутрішньою магією, розкотився вузькими вуличками, проникаючи крізь зачинені віконниці та магічні щити осель. — Вийдіть і послухайте мене! Я прийшла не як суддя і не як пригноблювач. Я прийшла як одна з вас, чиє серце стікає кров’ю за наш спільний дім!

До гурту відьом почали приєднуватися інші мешканки кварталу. З темряви з’явилася молода дівчина, ледь старша за підлітка; її руки тремтіли, а в очах застиг первісний жах. Слідом із глибоких тіней підворіть виходили інші — змучені, налякані, з обличчями, що посіріли від розпачу. Вони на власні очі бачили, як їхню Верховну вели на смерть, і віра в справедливість у їхніх душах згасла разом із останнім подихом Моріган. Натовп відьом ріс, і в ньому відчувалася важка суміш надії та глибокої підозри.

— Ви бачили, як Моріган вели через площу! — вигукнула Елара, і в цей момент небо над містом розітнула перша сліпуча громовиця, на мить вихопивши з темряви силуети застиглих жінок. — Ви бачили Агнесу, яка крокувала поруч із вовком!

Ще один удар грому, потужніший за попередній, змусив землю під ногами здригнутися, підсилюючи магію її слів.

— Вона обіцяла вам силу, але принесла лише страх! Вона впустила смерть у наш дім і віддала святиню Серця Кореня на поталу звірам, що не знають жалю!

Щойно останні слова злетіли з її вуст, як із боку темного лісу, що підступав до самих меж міста, докотився протяжний, моторошний вий. Він розрізав нічну тишу, нагадуючи кожній присутній відьмі про небезпеку, яка вже чатує за порогом.

Одна з відьом, літня жінка з глибокими зморшками та сивим волоссям, що вибивалося з-під глибокої накидки, зробила крок уперед. Її губи здригнулися в гіркій усмішці:

— Еларо, Агнеса каже, що ти — зрадниця. Що ти ділиш ліжко з ворогом. Чому ми маємо вірити тій, хто привів вампірів на нашу землю?

Елара не відвела погляду. Вона підняла праву руку, і перстень із бурштином спалахнув так яскраво, що присутні мимоволі заплющили очі. На її обличчі відобразилася суміш болю та незламної рішучості.

— Цей перстень мені приніс Адріан Еріксон, — вона вказала на тінь біля будинку, де застиг вампір. — Він вилікував мої рани після битви з перевертнями й був поруч у хвилину звістки про смерть Моріган. Поки Агнеса катувала нашу спільну матір, ці вампіри готували срібло, щоб дати нам шанс на відсіч і помститися за неї. Угоди між ними та нами — працюють! Вони тут не як господарі. Вони прийшли допомогти здолати спільного ворога — Фенріра. Ніхто не змушує вас битися пліч-о-пліч із ними, якщо ваше серце проти. Мені потрібні лише добровольці, чия лють сильніша за їхній страх!

Відьми почали перешіптуватися. Напруга в повітрі змінилася передчуттям великої бурі. Елара бачила, як у їхніх очах спалахують іскри — ті самі, що колись запалювала Моріган.

— Агнеса — лише маріонетка Фенріра, — голос Елари став крижаним, просоченим сталлю. — Вона хоче, щоб ми підкорилися перевертням; вона вбила нашу Верховну! Якщо ми не виступимо зараз, Кварталу більше не буде. Ваших домівок не буде! Чи збираєтеся ви чекати, поки вовки прийдуть за вашими дітьми, чи підете зі мною за справедливістю для Моріган?!

Елара з силою вдарила посохом об бруківку. Від місця удару врізнобіч розлетілися сині блискавки, на мить вихопивши з темряви рішучі обличчя присутніх.

Відьми перезиралися, і в їхніх очах відчай почав поступатися місцем люті. Першою порушила тишу юна Ліліт: вона зробила крок уперед, міцно стиснувши свій посох, і його верхівка спалахнула слабким, але чистим синім світлом. За нею почали виходити з тіні й інші.

— За Моріган! — вигукнула молода відьма, піднімаючи стиснутий кулак.

— За Моріган! За Квартал! — підхопив натовп, і цей крик, сповнений жаги відплати, здавалося, здригнув саму землю під ногами.

Елара відчула, як через її тіло проходить неймовірна міць — магічна енергія всього ковену стікалася до неї, визнаючи її право вести їх за собою. Вона повільно обернулася до Адріана. Той вийшов із тіні, граційно й небезпечно, ховаючи тонку напівпосмішку.

— Вражає, — тихо промовив він, підійшовши ближче, так, щоб його чула лише вона. — Твій голос звучав майже так само переконливо, як мій на балах у Лондоні. Чудова робота з натовпом, Еларо. Ти вчишся керувати масами навіть швидше, ніж я очікував. Справжня Верховна.

Елара зміряла його холодним, саркастичним поглядом, хоча всередині в неї усе ще вирувало.

— Дякую, вчителю, — відказала вона, ледь помітно скрививши губи. — Сподіваюся, твої аплодисменти не завадять тобі міцно тримати меч. Бо якщо ти будеш битися так само довго, як розсипаєшся в компліментах, Фенрір встигне постаріти від нудьги. Веди нас до лабіринту, поки я не вирішила випробувати свою магію на тобі.

Адріан лише коротко засміявся, оголюючи ікла, і вихопив меч. Світло місяця холодно відбилося на сталі леза.