56

— Що вона думає, Селено? — почувся крижаний голос із тіні за дверима. Кожне слово падало, мов важка крапля студеної води, що розбиває тишу.

Він чув усе. Кожне слово. Через кровний зв’язок з Еларою він відчував не лише її голос, а й пульсуючу щирість її спогадів, що передавалися йому спалахами емоцій.

— Продовжуй, Селено, — пролунав голос Адріана. Це не був голос брата, якого вона знала сотні років. Це був голос прадавньої істоти, чий гнів відчувався фізично, як тиск перед бурею, здатною зрівняти місто із землею. — Розкажи мені більше про домовленість із Фенріром. Розкажи, як ти «рятувала» нашу спадщину в Лондоні.

Селена повільно, майже задерев’яніло, розтиснула пальці на горлі Елари. Її рука здригнулася, перш ніж вона розвернулася. На обличчі на мить промайнула паніка, яку вона відразу спробувала приховати за маскою впевненості, але кутики губ зрадницьки сіпалися.

Адріан стояв у дверях. Його обличчя було блідішим, ніж зазвичай, немов висічене з мармуру, а вени на скронях здулися від напруги. Очі, колись спокійні, зараз нагадували два чорні провали в безодню, де не було місця для жалю. Позаду нього в тіні завмер Калеб; він низько опустив голову, зціпивши зуби так, що на щелепах грали жовна. Він не мав сили дивитися братові в очі, відчуваючи провину за те, що знав, але мовчав.

Адріан зробив крок уперед, виходячи на світло. Його рухи були хижими, позбавленими будь-якої людської м'якості.

— Чому ти мовчиш? — тихіше, майже пошепки спитав він, і цей шепіт був страшнішим за крик. — Дивись на мене. Невже та велич, якою ти щойно хизувалася перед дівчиною, зникає, коли доводиться тримати відповідь?

Селена випрямила спину, намагаючись вхопитися за залишки своєї гордості. Її очі блиснули гнівом, змішаним із образою.

— Я робила те, на що в тебе не вистачало сміливості, Адріане! — вигукнула вона, і її голос трохи здригнувся. — Ти занадто засліплений честю, щоб бачити інші можливості — можливо, не такі шляхетні, але необхідні для нашого виживання. Фенрір був лише інструментом!

Адріан нахилив голову набік, і в цьому жесті було щось зловісно-пташине. Його ніздрі розширилися.

— Інструментом? — повторив він, і балконом пройшла ледь помітна вібрація. — Ти віддала йому ключі від нашого дому і називаєш це стратегією? Ти відчуваєш це, Еларо? — він різко перевів погляд на дівчину, і його очі на мить пом'якшали від болю, а потім знову стали сталевими. — Відчуваєш, як смердить брехня, навіть якщо вона одягнена в шовк?

— Адріане... — Селена спробувала повернути собі впевненість, зробивши обережний, майже котячий крок до брата. Її обличчя розгладилося, набуваючи того самого виразу лагідної турботи, яким вона роками приборкувала його гнів. — Ти виснажений. Цей зв'язок із нею... він отруює твій розум, плутає реальність із її  галюцинаціями.

— Я чув достатньо, — Адріан зробив зустрічний крок, і важка мармурова підлога під його чоботом гучно тріснула, розходячись павутиною дрібних уламків.

Він зупинився всього за крок від неї. Його дихання було рівним, але від нього віяло таким холодом, що іній почав осідати на металевих свічниках поруч.

— Сто років я катував себе за те, що не врятував її. Щоночі я бачив, як падає палаючий дах, забираючи її життя, — його голос став низьким, хрипким від стримуваного ридання, що перетворилося на лють. — Сто років я дозволяв тобі вказувати мені, як жити, як мислити, бо вірив... свято вірив, що ти — єдина, хто залишився мені вірним у цьому проклятому світі.

— Вона маніпулює тобою! — Селена різко змахнула рукою в бік Елари, її голос зірвався на високу ноту. Очі жінки гарячково блиснули, а на щоках виступили червоні плями. — Це відьомські хитрощі, Адріане! Вона бачить нашу силу і хоче розсварити нас перед боєм. Вона — змія, яку ти сам пригрів!

— Замовкни, — коротко кинув він.
Це був не наказ, це був вирок. Повітря в кімнаті згустилося так, що стало важко дихати. Адріан повільно підняв руку і торкнувся своїх грудей, якраз над серцем. Його пальці здригнулися.

— Я відчуваю правду, Селено. Кров не бреше. Весь цей час... весь цей пекучий біль, який я ніс у собі, як розпечене вугілля... це була твоя робота? — він зазирнув їй прямо в очі, шукаючи там бодай тінь каяття. — Ти дивилася, як я катую себе сумнівами? Як я щоночі вмираю від відчаю, шукаючи прощення у мертвих, поки ти укладала угоди з убивцею? І ти мовчала?

Селена відсахнулася, її маска остаточно посипалася. Вона відкрила рот, щоб щось заперечити, але підборіддя затремтіло. Вона вперше побачила в очах брата не просто гнів, а повну, остаточну відсутність любові.

— Я робила це задля твого виживання... — прошепотіла вона, відступаючи вглиб зали.
Він підійшов до неї впритул — невідворотний, як сама смерть. Його аура розлилася кімнатою важким свинцем, здавлюючи легені навіть Еларі, яка стояла осторонь. Адріан різко викинув руку вперед, і його пальці зімкнулися на горлі Селени. Він підняв її у повітря так само легко, як ляльку, позбавляючи її опори.

— Ти вбила Інгрід, — прошепотів він. Цей звук не був людським; це був шелест праху, що обсипається зі стародавніх гробниць. — І ти збиралася зробити те саме з Еларою.

Селена відчайдушно вчепилася в його зап’ястя. Її обличчя почало синіти, а в очах, що витріщилися на брата, нарешті прокинувся справжній, тваринний жах.

— Ти вбила ту, кого я кохав, — продовжував він, і кожне слово супроводжувалося ледь чутним хрускотом шийних хребців. — Ти зрадила мою довіру. Ти створила Фенріра — монстра, який тепер нищить моїх людей. Ти годувала його нашою кров’ю, Селено.

— Я робила це для нас! — прохрипіла вона крізь затиснуте горло, ковтаючи повітря залишками сил. Її голос був сповнений розпачу та фанатичної віри у власну правоту. — Для нашого клану, Адріане! Щоб ми не канули в забуття!

— Ти зробила це задля власної гордині, — процідив він. У його погляді не залишилося нічого, крім крижаної огиди.

Він із силою розтиснув пальці й відштовхнув її. Селена відлетіла назад, її тіло важко вдарилося об кам’яну підлогу балкона. Вона впала на коліна, хапаючись за горло й судомно ковтаючи холодне нічне повітря, а її розкішна сукня змішалася з пилом.