55

Елара стояла нерухомо, поки Селена повільно скорочувала дистанцію. Повітря між ними завібрирувало від статичної напруги — магія стихійниці почала неконтрольовано відгукуватися на її лють, здіймаючи навколо дрібні іскри.

Селена зупинилася лише за крок. Її брови ледь піднялися в удаваному, майже знущальному подиві, але в глибині її зіниць промайнула тінь тривоги.

— Про що ти белькочеш, відьмо? — голос вампірші був солодким, як отрута. Вона схилила голову набік, розглядаючи Елару з холодною цікавістю. — Смерть твоєї наставниці остаточно затьмарила твій розум? Можливо, тобі варто випити заспокійливого відвару, поки ти не накоїла дурниць?

— Твоя зустріч з Фенріром на старому будівництві... — Елара вимовила це тихо, але кожне слово вдарило, наче поділ дзвона. — Те, як ти смакувала розповідь про знищення Серця Кореня. Те, як ти зневажливо кинула фразу про «розчавленого Адріана».

Селена здригнулася. Це був ледь помітний рух, але її пальці так сильно стиснули перила, що старий камінь жалібно хруснув. Її обличчя на мить зблідло ще сильніше, ставши схожим на порцелянову маску.

— Ти не розумієш, про що говориш, — відрізала вона, і в її голосі з’явилися металеві нотки. — Ти мариш через шок. Твоя уява малює чудовиськ там, де їх немає.

— Ні, Селено. Туман розсіявся, — Елара зробила рішучий крок уперед. Навколо її ніг почав здійматися легкий пил, заряджений магією, утворюючи маленькі вихори. — Я згадала вашу розмову з Калебом у кабінеті, кожне слово, яке ви вважали похованим під магією. Я згадала «Obscura Mens» — те мерзенне закляття, яким ти намагалася випалити мою пам'ять.

Елара зупинилася, її очі світилися тьмяним золотом, а голос став холодним, як могильна земля.

— І я згадала Лондон. Твоє обличчя, Селено... воно не було наляканим. Ти насолоджувалася. Я бачила, як ти майстерно розіграла сцену, підштовхнувши зневірену Інгрід до нападу, щоб мати виправдання. А потім... — Елару пересмикнуло від огиди. — Ти не просто захищалася. Ти повалила поранену, стікаючу кров’ю жінку на підлогу й перекинула на неї важку дубову шафу, ламаючи їй кістки. Ти чула її крик, але просто мовчки перекинула свічник. Ти дивилася, як полум’я охоплює її сукню, а потім вийшла й спокійно підперла двері важкою балкою, залишивши її згорати живцем у пастці.

Селена завмерла, її зіниці звузилися до ледь помітних крапок, у яких згасло останнє світло людяності. Маска витонченої аристократки остаточно тріснула, обсипаючись, мов суха штукатурка, і оголюючи хижу посмішку вбивці, яка більше не бачила сенсу прикидатися. Цей оскал був страшнішим за будь-які погрози — у ньому читалося тріумфуюче зло, що нарешті вирвалося на волю.

Це затишшя тривало лише мить, перш ніж обличчя Селени спотворилося гримасою первісної люті. Світська витонченість зникла, поступившись місцем розлюченому хижаку, чий голод неможливо втамувати. Вона блискавично скоротила відстань — лише розмита тінь у повітрі — і залізною хваткою схопила Елару за горло. Ударивши дівчину об кам'яну колону з такою силою, що з тієї вибило дух, Селена впилася пальцями в її шию, насолоджуючись кожним хрипом своєї жертви.

— Ти не скажеш йому жодного слова! — процідила Селена крізь зціплені зуби, її очі спалахнули багрянцем. — Ти думаєш, що ти особлива? Що ти — його порятунок, світло в кінці тунелю? — Вона видала короткий, сухий смішок. — Ти лише чергова помилка, дрібна деталь, яку я виправлю. Якщо Адріан дізнається, що я зробила, він знищить не тільки мене — він знищить себе. Його гордість не витримає усвідомлення, що я вбила його останню надію на майбутнє.

Вона сильніше стиснула пальці, її нігті вп'ялися в шкіру Елари.

— Він був засліплений цією вовчицею! — вигукнула Селена, і в її голосі прорвалася гостра істерична нотка, від якої повітря, здавалося, почало різати слух. Вона сильніше нахилилася до обличчя Елари, її губи тремтіли, оголюючи гострі ікла. — Я зробила те, що було необхідно для клану! Я зробила це, щоб він залишався лідером, великим воїном, а не якимсь закоханим тихтюєм, що розпускає нюні біля ніг блохастої псини!

Вона виплюнула останнє слово з такою огидою, наче воно палило їй язик. Її вільна рука судомно смикнулася, нігті дряпнули по каменю колони, залишаючи глибокі борозни. У цей момент Селена виглядала не як могутня вампірка, а як загнана в кут істота, чий ідеальний світ, вибудований на брехні, почав руйнуватися прямо під ногами.

Елара не намагалася вирватися. Її тіло було притиснуте до холодного каменю, з куточка рота текла тонка цівка крові, але погляд залишався незламним. Вона дивилася прямо в палаючі очі вампірші з несподіваним жалем.

— Ти боїшся не за нього, — прохрипіла Елара, ковтаючи металевий присмак крові. — Ти боїшся залишитися самотньою у своїй вічності. Ти боїшся, що він нарешті відкриє очі й побачимо того монстра, який стоїть перед ним зараз. Ти занапастила Моріган своєю зрадою, ти холоднокровно розправилася з Інгрід... — Елара вимовила ці імена з болем, що переходив у тихий шепіт. — Ти — справжня причина, чому Фенрір тут. Ти — авторка всієї цієї кривавої трагедії, головний ляльковод у театрі смерті.

Елара дивилася на неї не зі страхом, а з гіркою відразою, що била сильніше за будь-яке закляття.

— І якщо ти думаєш, що твоя жалюгідна магія допоможе тобі зараз... — почала вампірка, її рука злетіла для смертельного удару, пальці зігнулися, мов кігті.

Але раптом Селена завмерла. Повітря на терасі вмить стало крижаним. Темрява за її спиною згустилася, перетворюючись на щось матеріальне, важке й непроглядне. Здавалося, самі тіні набули ваги, стискаючи простір навколо них.