54

Сонце почало хилитися до обрію, фарбуючи небо в колір запеченої крові та розплавленого золота. Останні промені падали на маєток, перетворюючи кожну тінь на довгий, гострий клинок.

Елара стояла на балконі другого поверху, аж до білих кісточок учепившись пальцями в холодне кам’яне поруччя. Внизу, у внутрішньому дворі, розгорталося моторошне й водночас заворожливе дійство. Вампіри готувалися до війни. Не було чути ні вигуків, ні сурм — лише сухий металевий брязкіт зброї, шелест важких плащів та тихі, уривчасті команди Калеба. У світлі смолоскипів, що вже почали розганяти сутінки, їхні обличчя здавалися застиглими посмертними масками, а очі відсвічували багрянцем.

Вона відчувала їхню крижану зосередженість. Цей холодний спокій змішувався з її власною палкою люттю, створюючи в повітрі небезпечне, наелектризоване марево.

Елара відчувала вагу перстня Моріган у лівій руці. Повільно розтиснула пальці. Вона розглядала вишукане сплетіння тонких гілочок із білого дерева, що нагадувало прадавнє коріння самої землі. Згадка про Верховну, символ втраченої влади наставниці та пекучий біль зради — усе це, здавалося, було вплетене в цей магічний виріб. Прикраса з бурштином, який тепер виглядав попелясто-сірим і мертвим, важко лежала на долоні. Кожен контакт із холодним деревом відгукувався в серці Елари тупою пульсацією, наче вона торкалася відкритої рани.

Тремткими пальцями вона обережно одягла перстень. Тієї ж миті світ навколо вибухнув.

Дихання перехопило, а в скронях спалахнув нестерпний, гострий біль. Кожен удар серця відлунював у голові розрядами статичної електрики та відгомонами чужих голосів.

Селена з’явилася поруч безшумно, наче виткалася з нічного туману. Вона дивилася на місто з тією самою незмінною аристократичною зверхністю. Останні промені підкреслювали її ідеальну, але мертвотно-бліду шкіру, роблячи риси обличчя гострими, як у мармурової горгони. Її шовкова сукня кольору глибокого вина здавалася в цьому освітленні майже чорною, а очі, в яких застигла холодна розважливість, не віддзеркалювали світла.

— Вона була старою і слабкою, Еларо, — голос Селени прозвучав м'яко, але в ньому не було ні краплі співчуття. — Твій ковен зрадив тебе ще до того, як вона померла. Не варто проливати сльози за тими, хто відвернувся від тебе у скрутну хвилину.
Вона помітила перстень на пальці відьми. Її брови ледь помітно сіпнулися.

Перстень не був просто прикрасою — він виявився магічним сховищем пам’яті, запечатаним останньою іскрою життя Верховної. Елару накрила лавина чужої сили. Вона здригнулася, її зіниці розширилися, майже повністю поглинаючи колір очей. Це був не просто дар — це був ключ, що зі скреготом повернувся в замку закляття пам’яті.

Разом із магією Моріган до неї почали повертатися власні спогади, які хтось так ретельно стирав у її свідомості. Туман у голові розсіявся, оголюючи нещадну істину про ту фатальну ніч у Лондоні. Елара побачила все не своїми очима, а крізь залишки видінь Моріган та власну пробуджену пам'ять.

Вона бачила Селену. Але не ту розгублену, заплакану сестру, про яку згадував Адріан. Перед нею постала жінка з крижаним поглядом, яка власноруч складала повідомлення мисливцям, вказуючи координати лігва перевертнів. Елара бачила, як Селена холоднокровно підпалювала кімнату, блокуючи єдиний вихід для Інгрід, і навіть не здригнулася від запаху гару.

Це не Адріан злякався смерті. Це Селена зрежисувала страту Інгрід, щоб «очистити» брата від ганебного, на її думку, зв'язку з вовчицею. Вона ж і стерла частину спогадів Елари, коли та випадково підслухала її розмову з Калебом.

Елара важко дихала, її серце билося об ребра, як спійманий у пастку птах. Вона відчула таку огиду і гнів, що кришталь на її посоху, який стояв поруч, спалахнув сліпучим, зловісним фіолетовим світлом.

— Це ти... — прошепотіла вона в порожнечу нічного повітря, і в її голосі бриніла сталь. — Це все була ти, Селено.

Адріан карав себе століттями за боягузтво, якого не вчиняв. Фенрір жив ненавистю до того, хто насправді намагався врятувати його сестру. А в центрі цієї кривавої павутини всі ці роки сиділа прекрасна Селена, елегантно смикаючи за ниточки.
Елара повільно повернула голову до вампірки. Її очі палахкотіли дивним, рваним світлом — небезпечною сумішшю фіолетового та багряного.

— Ти смієш говорити про зраду? — просичала Елара, і повітря навколо неї завібрувало від напруги. — Ти, яка тримає власного брата на ланцюзі з брехні вже сотню років?