53

Сад маєтку Еріксонів, зазвичай такий спокійний, тепер здавався наелектризованим. Повітря було важким, пахло озоном і прибитим пилом, а листя на деревах ледь помітно тремтіло, хоча вітру не було — природа навколо Елари відгукувалася на її стриману лють.

Адріан знайшов її біля мідного шпиля. Вона стояла спиною до нього, плечі були напружені, а волосся, вибившись із охайного хвоста, дрібними пасмами липло до обличчя.

Він підійшов майже впритул, нечутно, як тінь. Але вона знала, що він поруч. Його присутність завжди приносила з собою холодну тишу, яка дивним чином вгамовувала її внутрішній шторм.

— Тобі потрібно це, — тихо промовив він.
Елара обернулася. В його очах не було звичної аристократичної відстороненості — лише глибоке співчуття. Адріан повільно підняв руку і торкнувся долонею її щоки. Його шкіра була прохолодною, але цей жест обпік Елару сильніше за блискавку. Вона мимоволі притулилася до його пальців, заплющивши очі.

Іншою рукою він обережно взяв її пальці й вклав у них перстень Моріган. Коли його холодні пальці стиснули її кулак, закриваючи потемнілу бурштинову «сльозу» всередині, Елара здригнулася.

— Я знаю цей смак, Еларо, — сказав він, дивлячись їй прямо в очі. — Смак втрати, яка випалює все всередині. Ти бачила мій сад спогадів. Кожна та квітка — це рана, яку я не зміг загоїти, тому просто перетворив її на камінь. Моріган була для тебе не просто вчителькою. Вона була твоїм якорем у цьому божевільному світі.

Елара не стала приховувати біль. Сльози закипіли в її золотавих очах, але вона не дала їм упасти. Вона подивилася на свої руки, що все ще стискали перстень, і цей жест був сповнений гіркого безсилля.

— Вона вірила у мене, коли весь ковен вважав мене проклятою через мою силу. А тепер... її вже немає. А я просто стою тут, — її голос здригнувся від самоогиди. — Чекаю на захід сонця і не можу змусити себе ступити бодай крок. Я наче завмерла разом з її останнім подихом, Адріане. Поки  світ навколо руйнується, я просто... нічого не роблю.

— Ми не просто чекаємо, ми готуємося, — Адріан трохи наблизився до неї, його голос став твердішим.

Це зізнання зависло в повітрі важким тягарем. Тепер він стояв зовсім поруч, але цього разу у його голосі не було розрахунку— лише тиха впевненість.

— Іноді, щоб вистояти, потрібно знайти тих, хто розділяє твій біль, — м’яко промовив він. — Ти не мусиш нести цю порожнечу наодинці. У кварталі зараз десятки відьом, і вони так само дезорієнтовані, як і ти. Вони налякані, бо втратили лідера.

Він обережно накрив її долоні своїми, змушуючи відчути реальність персня в руці.

— Якщо ти підеш до них, це не буде політичним кроком. Це буде розмова на рівних. Моріган обрала тебе своєю спадкоємицею не для того, щоб ти стала на п'єдестал, а щоб ти стала тією, хто почує їх у цю темну годину. Ви потрібні одне одному. Тільки так ви зможете зрозуміти, як захистити те, що залишилося.

Він зробив паузу, і на його губах з'явилася легка, ледь помітна посмішка — тепла і трохи зухвала.

— Крім того, я ще не бачив жодної відьми, яка б так ефектно розряджала блискавки в мій улюблений громовідвід. Знаєш, якщо ти продовжиш у такому ж дусі, мені доведеться наймати нових садівників, бо трава навколо тебе просто відмовляється рости від шоку.

Елара мимоволі пирхнула, витираючи очі тильним боком долоні.

— Твоя трава — остання річ, яка має тебе хвилювати, Еріксоне.

— Ось вона, — кивнув він, задоволений результатом. — Моя дика стихія. Ти дуже сильна жінка, Еларо. Сильніша, ніж сама про себе думаєш. І сьогодні Агнеса дізнається, що буває, коли намагаєшся приборкати шторм.

Він повів поглядом у бік міста, де вже запалювалися перші вогні.

Вони стояли так ще кілька хвилин: відьма, що стискала в руці символ своєї спадщини, і вампір, який став її єдиною опорою. У цій тиші вони ділили одну лють і одну надію на двох.

— Йдемо, — нарешті сказала Елара, міцніше стиснувши перстень. — Сонце майже сіло. Час нагадати перевертням, чому їм варто боятися темряви та грози.