51

Світ навколо мене завжди був сотканий із ниток імовірного. Бути Верховною — це не просто тримати владу, це бути ткалею, яка щомиті обирає, яку нитку перерізати, а яку — вплести в полотно майбутнього. Я відчувала кожну відьму в ковені, як удар власного пульсу: їхній страх, їхні амбіції, їхню силу. Але Елара... Елара була моїм особливим шедевром.

Я пам'ятаю її п’ятнадцятирічною некерованою бунтівницею, чия магія виривалася назовні разом із гнівом від втрати названої матері. Під час великих зборів ковену, коли старійшини сперечалися про десятиліття застою, Елара просто забажала тиші. І тиша настала — разом із гуркотом грому, що розірвав дах зали. Прямо посеред приміщення вдарили сліпучі блискавки, обпаливши краї моїх сувоїв. Тоді я побачила в її очах не просто стихію, а силу, здатну змінити хід історії.

Я стала її наставницею. Розуміла, що її нестримну магію бояться, а саму дівчину цураються інші відьми. Але саме її індивідуальність повинна була стати поштовхом до змін. Вона виросла вільною, незалежною жінкою, чия міць була подібна до шторму, закутого в тендітне тіло.

Вона — буря, яку я власноруч спрямувала в обійми вампіра. Це я показала те видіння на банкеті перемир'я, змусивши всіх повірити в неминучість. Я навмисно піднялася в кабінет Адріана, даючи їй шанс підкинути камінь-прослуховувач. Навіть той шлях до її мансарди... я особисто відіслала охорону до Туманних низин, щоб вони з Адріаном проїхали міст без перешкод. Я знала: тільки її втручання, її цікавість і її серце запустять пророцтво «Чарівне кохання». Адріан мав стати її силою, а вона — його спокутою, щоб змінити правління у Відзор-Гіллз.

Тепер я сиділа на сирій, холодній землі в залі Серця Кореня. Обгорілі плями на підлозі все ще віддавали гірким смородом гару, змішуючись із задушливою вогкістю підземелля. Це місце колись дихало прадавньою силою, але тепер магія здавалася виснаженою, хворобливою. Стіни з живого каменю, поцятковані смарагдовим мохом, більше не випромінювали рівне сяйво — воно мерехтіло й гасло, наче переляканий пульс.

У центрі велично, але скорботно височіло Дерево Пам’яті. Його біла кора, що колись сліпила чистотою, тепер була вкрита чорними шрамами від кігтів та іклів перевертня. Крона, де майже не лишилося листя, судомно здригалася від слабкої пульсації магічного соку. Важке коріння, товсте, як тіла велетенських змій, виривалося з-під землі.

Я відчувала себе частиною цієї агонії, притиснутою спиною до понівеченого стовбура. Тіні, довгі й хижі, повзли по залу, поглинаючи залишки світла, що давало дерево. Кожен мій подих відгукувався вібрацією в корінні — я відчувала, як магічний потенціал Дерева витікає крізь обвуглені рани, залишаючи після себе лише холодну порожнечу та примарні відблиски згасаючої величі.

Моє обличчя було залите кров’ю, глибокі подряпини від пазурів пекли вогнем, а побите тіло відмовлялося коритися. Шовкова сукня кольору глибокого смарагду перетворилася на брудне лахміття.

Агнеса стояла переді мною. Її обличчя, колись гарне й витончене, тепер було спотворене маскою тріумфу. Тонкі губи тремтіли від збудження, а очі виблискували нездоровим фанатизмом.

— Створи прокляття, яке зітре вампірів з лиця землі! — проричав Фенрір.

Я спрямувала погляд на відьом у чорних мантіях. Вони стояли колом, немов круки, що чекають на поживу. Поруч зі мною ці жінки переминалися з ноги на ногу; їхні обличчя від нетерпіння видавалися чужими й хижими під мертвотним сяйвом моху.

— Схаменіться! — мій голос зірвався на хрип, але в ньому ще бриніла сталь. — Те, що ви робите, не є перемогою. Це падіння, з якого неможливо піднятися!

Я впізнала їх усіх. Ось Тея: її шкіра здавалася натягнутим пергаментом, а в очах застигла нескінченна жага. Її вигнали з ковену, коли дізналися, що вона підживлює власну в'янучу молодість магією крові, викраденою у безневинних людей. Тепер вона стояла тут, готова на будь-яку мерзоту заради краплі сили.

Трохи далі ховала обличчя в тінях Сара. Її тонкі пальці, пожовклі від отрут, безперестанку смикали край рукава. Саме вона колись ледь не втопила місто в крові, намагаючись отруїти джерела води у кварталі вампірів. Тоді її божевілля ледь не спровокувало бійню, яка б знищила нас усіх.

Вони обрали шлях помсти лише тому, що мудрість здавалася їм слабкістю, а терпіння — кайданами.

— Невже ви не бачите? — звернулася я безпосередньо до них, ігноруючи біль у пошматованому тілі. — Фенрір не звільняє вас. Він робить вас рабами своєї ненависті.

Біля стіни походжав Фенрір. Його кремезна постать у вовчій шкурі здавалася частиною самого мороку. Він лише глухо гарчав, а його хвіст  нервово бив по корінню.

— Вона забагато говорить, Агнесо! — проричав він.

 — Ця стара лисиця нічого не зробить добровільно. Кінчай із цим.

— Твоє правління скінчилося, стара! — просичала Агнеса, нависаючи над моїм розбитим обличчям.

 — Ти зробила нас рабами угод. Ми гнили в злиднях, підкорялися і були слабкими.

Відьми-ренегатки лише кивали, піддакуючи кожному слову Агнеси.

— Тепер ми будемо правити містом! Я поверну ковену гордість!

Я посміхнулася розбитим ротом, відчуваючи смак заліза на губах.

— Ти даси їм лише смерть, дитино... Твої мотиви надто дрібні. Ти хотіла бути мною, але не маєш навіть десятої частки тієї витримки, якої вимагає істинна магія.

Поки вона виливала на мене весь свій бруд, звинувачуючи в кожному недоліку нашого життя, я робила те, що вміла найкраще — плела закляття. Повільно, крізь пекучий біль, я стягувала залишки життя у свій перстень. Бурштиновий камінь у формі сльози почав наливатися внутрішнім жаром. Кожне слово Агнеси ставало паливом для моїх чарів. Я вкладала в камінь пам'ять, захист та іскру справжнього вогню — того, який зможе розпалити лише Елара.

— Ти нікчема, — прошепотіла я, дивлячись прямо в зіниці Агнеси. — Ти лише маріонетка, яку Фенрір використовує, щоб дістатися до Адріана.

Це стало останньою краплею. Очі Агнеси налилися кров’ю. Вона вихопила довгий кинджал і з лютим криком встромила його мені в груди. Сталь здалася крижаною, але вогонь у моєму серці був куди гарячішим.
бачила, як мій перстень на руці почав тьмяніти. Бурштин раптом згас, ставши сірим і холодним, як камінь на дорозі. Магію було запечатано. Моя смерть стала замком.