50

Елара сиділа за масивним столом у бібліотеці, але рядки стародавніх гримуарів розпливалися перед очима, перетворюючись на химерні візерунки. Її пальці мимоволі торкалися губ, які досі палали від спогаду про його цілунок — ту дивну суміш солодкої криги та електричного присмаку грози. Вона знову і знову прокручувала в пам’яті миті, проведені в кришталевому саду: владний жест його руки на її талії, вібрацію голосу, що впліталася в ритм її власного серця. Магічна сфера в її кишені — зосередження його довіри — випромінювала м’яке пульсуюче тепло, яке зігрівало душу надійніше за будь-яке вогнище в похмурому маєтку.

Двері відчинилися з ледь чутним скрипом. Адріан увійшов нечутно, як справжній нічний мисливець, але Елара відчула його наближення кожною клітинкою тіла ще до того, як він з’явився в колі світла. Сьогодні він був одягнений у камзол із чорного оксамиту з високим коміром, що підкреслював його мертвечно-бліду шкіру та гострі, ідеально виточені вилиці. Його обличчя здавалося застиглою маскою серйозності, проте в глибині стальних очей, коли він зустрівся з нею поглядом, спалахнуло м’яке тепле світло.

— Я подумав, що відьмі, яка збирається полювати на вовків, знадобиться щось надійніше за папір, — промовив він, і його голос оксамитом прокотився тишею бібліотеки.

Він простягнув пакунок, обгорнутий у важкий темний шовк. Коли Елара розгорнула його, подих перехопило: у її руках лежав кинджал неймовірної, майже зловісної краси. Лезо з темної дамаської сталі було інкрустоване рунами, що мерехтіли блідо-блакитним сяйвом, а руків’я вінчали переплетені змії — герб клану Еріксонів.

— Ця сталь загартована кров’ю стародавнього вампіра, — тихо додав Адріан, нахиляючись до неї. — Вона розрізає не лише плоть, а й найміцніші магічні щити.

Елара підвелася, відчуваючи, як хвиля вдячності та пристрасті накриває її з головою. Вона не втрималася: крок уперед, руки на його міцні плечі — і вона припала до його губ у поцілунку, де ніжність змішалася з відчаєм. Адріан відповів миттєво, владно притягнувши її до себе й зариваючись пальцями в її волосся, ніби намагаючись закарбувати цю мить назавжди.

Раптом тишу маєтку розірвав сповнений первісного жаху крик прислуги, а за ним — важкий, глухий удар, від якого здригнулися стіни.

Вони миттєво розірвали обійми. Адріан випростався, його постать натягнулася, мов струна, а очі вмить налилися багрянцем.

— Залишайся тут! — кинув він. Його ікла видовжилися, оголюючи справжню звірячу суть мисливця.

Він вихопив меч і зник за дверима. Але Елара не збиралася бути покірною тінню. Вона міцно стиснула холодне руків’я нового кинджала, відчуваючи, як магія стихій відгукується на її гнів, і кинулася слідом.

Коли вони вбігли до головної зали, там уже панував морок і запах свіжої крові. Посеред розкішної мармурової підлоги лежало пошматоване тіло молодого гвардійця — того самого, якого Елара нещодавно лікувала своїми мазями. Його горло було роздерте з такою тваринною люттю, що голова ледь трималася. Просто над родовим гобеленом, чиє майстерне плетиво тепер було спаплюжене, ще гарячою кров’ю хтось вивів грубий, хижий символ зграї Фенріра.

— Він надіслав послання, — промовив Калеб, що вже стояв над тілом, стискаючи арбалет. Його обличчя було кам’яним. — Перевертень не збирається більше чекати.

Але справжній жах зачаївся на грудях убитого. Там, просто на роздертій формі, лежав кривавий трофей: відрубана жіноча кисть із тонкими пальцями. На безіменному пальці тьмяно виблискував перстень із «сльозою» бурштину — символ влади Верховної відьми.

— Моріган... — прошепотіла Елара. Земля під її ногами хитнулася, а серце, здавалося, пропустило удар. Світ потьмянів, залишивши лише цей нестерпний образ. — Це її перстень. Вони захопили її... це Фенрір.

Адріан застиг поруч із нею. Його аура стала настільки важкою і чорною, що повітря навколо, здавалося, почало тріщати. Він зробив крок до тіла, і вампіри, що стояли навколо, інстинктивно відступили, відчуваючи неконтрольовану силу свого господаря.

— Вони перейшли кордон, — процідив він крізь щільно стиснуті зуби. Голос його був схожий на скрегіт металу по склу. — Це не просто вбивство. Це оголошення війни в самому серці мого дому.

— А я казала! — цей різкий, тріумфуючий вигук Селени розрізав напруження. Вона стояла на верхньому майданчику сходів, і її сливова сукня виглядала зловісною у сяйві канделябрів. — Твоя «гостя» принесла в наш дім лише смерть! Твій ковен прийшов по тебе, відьмо, і вони почали з нашої охорони. Адріане, ти й досі збираєшся тримати цю дівчину тут, поки вони вирізають нас по одному?

Елара не помічала Селени. Вона дивилася на руку Моріган — своєї вчительки, своєї єдиної рідної душі. Усередині неї, на місці страху, почала народжуватися холодна, некерована лють. Кінчики її пальців заіскрилися блідим світлом, а перстень на руці Моріган, здавалося, кликав її.

— Вони ведуть її до Серця Кореня, — Елара звела очі на Адріана. У її погляді тепер не було благання — лише виклик і крижана рішучість. — Вони збираються використати її силу, щоб знищити нас. Якщо ми не вирушимо зараз, не залишиться нікого.

Вона міцніше перехопила кинджал, і руни на ньому спалахнули, відгукуючись на її волю. Битва почалася.