49

Фенрір ступав промерзлими вулицями Кварталу Відьом, і кожен його крок відлунював низьким, загрозливим ричанням, що, здавалося, йшло не з горла, а з самої землі. Він був у своїй людській формі, але вона ледь стримувала звіра: високий, мускулистий, з нестримними рухами, з густим попелясто-сірим волоссям, що спадало на плечі. Його очі горіли жовтим вогнем, а на неголених щоках чітко виступали глибокі шрами — наслідок великої втрати крові. На руках проступали клоччя шерсті, а нігті були звірячими пазурами. Поруч із ним йшла Агнеса, відьма з блідим обличчям і глибокою подряпиною на щоці, яка звивалася, як червона змійка. Вона трималася прямо, але в її погляді читалася суміш страху і фанатичної рішучості.

На відміну від вампірів, які жили у вічній розкоші, відьми обирали простоту, але платили за неї матеріальною скрутою.

Ці будинки нагадували старих згорблених людей, що притулилися один до одного заради тепла. Дубові каркаси, посірілі від часу, помітно просіли, а між балками біліли плями вапна, поцятковані мереживом тріщин. Десь відпав шматок штукатурки, десь провисла кроква — свідчення того, що відьмам не завжди вистачало коштів, щоб підтримувати оселі в ідеальному стані.

Особливо вирізнялися вікна: невеликі, у глибоких нішах, вони були прикрашені вітражами з висушених квітів та оберегів, затиснутих між шарами тонкого скла або переплетених мідним дротом. Крізь них денне світло падало всередину каламутними трав’янистими плямами. Повітря тут було густим від запаху трав, пахощів і вологої землі, що випаровувалася від стріх, вкритих товстим шаром вогкого моху. Навіть у сонячний день квартал зберігав цей дух лісових хащів, де занедбаність лише додавала будівлям сили, якої ніколи не мав би холодний камінь вампірських палаців.

За Фенріром та Агнесою йшла процесія відьом-ренегаток, що зрадили свій ковен, та перевертнів з його зграї. Їхні очі горіли єдиним полум'ям ненависті. Кожен крок був сповнений напруги, ніби земля під ногами ось-ось мала вибухнути.

Вони прямували до будинку Верховної Моріган. Це була єдина будівля в кварталі, що вирізнялася своєю величчю. На відміну від тендітних дерев’яних котеджів навколо, вона була висічена з цільного скельного виступу, що здіймався з-під землі, наче застигла хвиля чорного сланцю. Будинок здавався невід’ємною частиною самого хребта міста; його стіни — грубі, неотесані — були оповиті вічнозеленим плющем, чиї стебла завтовшки з людську руку стискали камінь у живих обіймах.

Високі вузькі вікна, схожі на бійниці, були закриті товстим матовим склом, за яким нічого не було видно, окрім ледь помітного пульсуючого золотавого сяйва. Перед будинком, наче вічний вартовий, стояв старий дуб. Його покручені часом гілки, що нагадували вузлуваті пальці, були густо обвішані талісманами й амулетами: кістками диких тварин, залізними дзвониками та пучками заговорених трав, що тихо шелестіли навіть у цілковитому безвітря.

Кожна лінія цієї споруди дихала первісною міццю. Цей будинок був не просто оселею, а символом влади Моріган, яка височіла над іншими відьмами, як стародавнє божество, — непохитна, похмура і вічна, як сама скеля, з якої вона постала.

Коли Фенрір вибив двері, вони знайшли Моріган саму. Уся зграя ввалилася до невеликого приміщення. Вона сиділа за круглим столом із різьбленого дерева; її сиве волосся було розпущене, а в руках вона тримала горнятко з трав’яним відваром. Її обличчя, порізане зморшками, було спокійним і мудрим.

— Я чекала на вас, — промовила Моріган, дивлячись на непроханих гостей. Її голос був тихим, але сповненим непереборної сили. — Мої помічниці пішли. Я наказала їм піти, щоб ви не вбили їх у нападі своєї сліпої люті.

Агнеса ступила вперед, її ніздрі гнівно роздувалися, а подряпина на щоці пульсувала багрянцем. Вона різко схилилася над столом, мало не перекидаючи горнятко.

— Ти захищаєш їх, Моріган?! — її голос зірвався на хрипкий крик. — Як захищаєш Елару, яка підстелилася під вампіра? Захищаєш тих, хто плюнув на нашу кров? Ти не просто осліпла від старості, ти зжила себе, стара карго!

— Я бачу далі, ніж ти, Агнесо, — Моріган спокійно підвела на неї погляд, що застиг, наче холодна ртуть. — Я бачу павутину доль, яка плететься саме зараз, і місце кожної нитки в ній. Елара не зраджувала. Вона йде своїм шляхом. І саме вона є ключем до пророцтва, яке ти у своєму засліпленні прагнеш знищити.

За спиною Агнеси почулося глухе гарчання: перевертні зі зграї Фенріра почали заповнювати простір, обнюхуючи кути й вискалюючи ікла. Відьми-ренегатки не відставали — вони ковзали вздовж стін, наче тіні, торкаючись магічних артефактів Моріган з вогником заздрості та зневаги в очах. Одна з них навмисно скинула на підлогу пучок сушеної шавлії, розтерши його грубим чоботом.

Фенрір зробив важкий крок уперед. Його масивна тінь, наче чорний саван, накрила тендітну постать старої.

— Досить філософії, відьмо. Ти приведеш нас до Серця Кореня. Ти накладеш на Адріана прокляття, яке випалить його рід.

Моріган важко, зболено зітхнула, і цей звук видався гучнішим за гарчання звірів.

— Ви не розумієте, що коїте. Це прокляття спопелить не лише його. Воно зруйнує баланс, який ми вибудовували століттями.

Але її слова розчинилися в повітрі, мов дим. Перевертні грубо схопили її за лікті. Попри свою могутність, Моріган не чинила опору; її погляд, затуманений гіркотою та приреченістю, був спрямований у порожнечу.

Її вивели з будинку в сіру передсвітню холоднечу. Процесія рушила до Серця Кореня — найсакральнішого місця сили, де крізь пори землі проступала первісна магія, а нитки долі спліталися в найдавніші візерунки.