48

Після вечері, що залишила по собі шлейф шепотів та розлючених поглядів Селени, Адріан повів дівчину сходами на другий поверх. Він міцно, проте обережно тримав її за руку, ніби боячись, що вона зникне, і нарешті спрямував до свого кабінету. Коли важкі дубові двері зачинилися, відсікаючи шум маєтку, Елара з полегшенням залишила посох біля алькова з бюстом норвезького конунга — могутнього правителя минулого, чий кам’яний погляд став єдиним свідком їхньої приватності.

Відчуваючи неймовірну напругу в ногах після вечора на підборах, Елара скинула туфельки. Адріан завмер, спостерігаючи за її граційними рухами. В його очах спалахнуло неприховане захоплення, погляд затримався на витончених щиколотках. Цей миттєвий сплеск пристрасті подіяв на Елару краще за будь-яке зілля: її самолюбство розквітло. Вона випрямилася, зухвало підняла підборіддя, а на вустах з'явилася та сама переможна, ледь стервозна усмішка, від якої йому перехоплювало подих.

Адріан не витримав цієї напруги. Бажаючи розрядити атмосферу, він підійшов до однієї з картин. Легке натискання на прихований механізм — і стіна з тихим шелестом відсунулася.

«Це те саме клацання», — миттєво згадала Елара звуки, які вона так старанно підслуховувала через свій магічний камінь, коли лише починала стежити за ним.

— Моя найвідвертіша таємниця, — промовив Адріан, запалюючи невелику лампаду.

Вони почали спускатися вузьким темним проходом, де стіни випромінювали приємну прохолоду прадавнього каменю. Коли сходи закінчилися, Елара мимоволі зойкнула. Перед нею відкрилася величезна зала, що нагадувала підземний грот. Замість холодних сталактитів тут «росли» тисячі кришталевих лілій. Кожна пелюстка була вирізьблена з ювелірною точністю і виблискувала магічним різнобарв’ям, заломлюючи світло лампади. Біля дальньої стіни стояв масивний стіл, заставлений колбами, інструментами та шматками необробленого кришталю.

— Це мій сад, — голос Адріана став глибшим, сповненим вібрацій. — Кожна квітка — це спогад, який я закарбував у камені, щоб він не отруював мою душу або щоб не забути його повік.

У центрі зали височів фонтан, але замість води в ньому струменіло густе мерехтливе зілля. Коли вони наблизилися, рідина відгукнулася на настрій господаря: повітря наповнив тихий, спокійний і неймовірно чуттєвий вальс. Адріан зупинився і повільно повернувся до Елари. Його погляд був темним, зосередженим лише на ній.

— Дозволь мені один танець, відьмо. Давай зламаємо правила твого ковену та мого статусу.

Він обережно поклав руку на її талію, а іншою переплів свої пальці з її пальцями. Між ними залишалося лише кілька сантиметрів простору, зарядженого електрикою. Елара відчула, як її подих перехопило. Попри холод його тіла, від нього виходила неймовірна сила. Вони почали повільно кружляти серед кришталевих лілій. Елара бачила в його очах очікування, приховану ніжність і той самий біль, який вона так пристрасно прагнула втамувати.

Адріан зволікав, наче боявся осквернити її своїм безсмертям. Елара не витримала цієї паузи. Вона обвила руками його шию, притягуючи обличчя до себе, підвелася на пальці й упевнено притиснулася своїми вустами до його губ.

У мить їхнього зіткнення кожне нервове закінчення в тілі Адріана спалахнуло, наче феєрверк за заплющеними повіками. Він обхопив її обличчя долонями, відповідаючи на поцілунок — відчайдушний, вимогливий, владний. Адріан нахилив голову, щоб поглибити його, спрагло досліджуючи м'якість її губ, поки вона не впустила його всередину.

Це був вибух стихій. Смак його губ нагадував солодку кригу та передчуття грози. Адріан безліч разів уявляв цю мить, гадаючи, яке воно на смак — кохання відьми. Елара запустила пальці в його волосся, коли їхні язики зустрілися. Вона смакувала вином із гірських трав, що пила за вечерею, і солодким гріхом; її тіло тануло в його обіймах.

Світ навколо перестав існувати — залишилася лише музика фонтану та шалений ритм серця Елари, що відбивався в його грудях фантомною луною.

Глухе гарчання вирвалося з грудей Адріана. Він цілував її так, ніби це було останнє, що він зробить у житті. Його руки ковзнули по її спині, впиваючись пальцями в теплу, податливу шкіру під оксамитом сукні. Коли вона видала той самий гарячий стогін, він застогнав у відповідь, виборюючи першість у цьому поцілунку.

Елара нарешті відсторонилася, виглядаючи дещо приголомшеною. Її обличчя пашіло, а припухлі губи звабливо прочинилися.

— Я... я й не думала, що холодне серце може так палахкотіти, — прошепотіла вона, важко дихаючи.

— Воно не холодне, Еларо, — Адріан притиснувся чолом до її чола. — Воно просто чекало на те полум'я, яке принесла ти. Я не знаю, що це — пророцтво чи моє власне божевілля, але я більше не належу собі.

Адріан дістав із кишені невелику прозору сферу, що сяяла м’яким внутрішнім світлом. Вона пульсувала в такт його справжній суті.

— Візьми це, — він вклав сферу в її долоні. — Тут частина моєї магічної сили. Моєї душі... якщо вона в мене ще залишилася.

Елара відчула тепло, що виходило від артефакту. Вона тримала його життя у своїх руках. Це був акт найвищої довіри, на який тільки був здатний вампір.

— Тепер ти знаєш, де моє серце, — прошепотів він. — Навіть якщо воно не б’ється.

Адріан знову схилився до неї. Розпустив її волосся, зібране у гладкий хвіст, і воно лягло на її тендітні плечі. І хоча той перший поцілунок був чарівним, він не міг зрівнятися з другим — спокійнішим, глибшим і значно інтимнішим. Він підхопив Елару на руки, міцно притиснувши її до себе, і вона відчула, що в цій підземній залі, серед кришталевих спогадів, вони нарешті стали одним цілим.

Адріан Еріксон
​(Схиляється у вишуканому поклоні, тримаючи в руках кришталеву лілію)
«Дорогі гості нашого маєтку. У світі безсмертних кожен жест має значення. Ваша увага для нас — як ковток найвишуканішого вина. Якщо ця історія торкнулася ваших сердець так само сильно, як Елара торкнулася мого... прошу вас, залиште своє "сердечко" під книгою. Це знак вашої прихильності, який допомагає нашій спільній долі сяяти яскравіше в темряві віків».