47

Велика обідня зала маєтку Еріксонів вражала своєю похмурою величчю. Висока стеля губилася в густих тінях, а нескінченно довгий стіл із чорного мармуру виблискував під світлом масивних кришталевих люстр, наче застигле нічне озеро. Десятки свічок «плакали», стікаючи густим воском і відкидаючи на стіни живі танцюючі тіні, що нагадували примарних гостей.

Атмосфера нагадувала вишуканий прийом британської знаті: аристократизм, де за кожною посмішкою ховався холодний розрахунок. Гості — верхівка вампірського суспільства — повільно походжали залою. Ось лорд Вальє, найстаріший стратег клану, щось стиха обговорював із витонченою леді Ізольдою, чия шкіра була білішою за перли на її шиї. Музиканти на хорах почали зі спокійного, ледь чутного звучання скрипок, але щойно двері розчинилися — музика затихла, а за мить здійнялася в потужному крещендо. Важкі, величні звуки рояля наповнили простір, змушуючи розмови вщухнути.

Адріан вів Елару під руку. У цей момент кожен присутній — від молодих гвардійців до пихатих старійшин — завмер із келихом у руці. Елара відчувала на собі десятки поглядів: крижаних, допитливих, сповнених німого запитання. Але впевнена рука Адріана, що надійно підтримувала її лікоть, була для неї невидимою бронею.

Адріан був утіленням вишуканої досконалості: темний оксамит камзола, сліпучо-біле мереживо манжет і фамільний перстень із чорним каменем, що зловісно виблискував на пальці. Елара ж сьогодні вирішила не просто бути гостею, а стати викликом. Її сукня з тонкого оксамиту, оздоблена срібним мереживом, при кожному кроці м’яко коливалася, звабливо підкреслюючи лінію стегон. Чорні туфлі-човники на срібних ремінцях, що витончено обвивали щиколотки, додавали її ході витонченості, а високо зачесаний хвіст відкривав рішуче обличчя.

Вона не була мишею — вона була левицею. Густа чорна підводка та вугільно-чорна туш робили її погляд хижим, а червона помада на вустах виглядала як обіцянка небезпеки. Її очі палахкотіли золотом у світлі вогню, а посох, який вона принципово не випускала з рук, глухо й владно стукав об підлогу. Вплив Адріана давався взнаки: сьогодні вона мала намір не просто бути присутньою, а панувати.

— Пані та панове! — голос Адріана прокотився залою, наче гуркіт грому. У ньому не було прохання, лише непохитний наказ. — Дозвольте представити вам Елару. Вона перебуває під моїм особистим заступництвом. Прошу любити та шанувати.

Він підвів її до головного місця поруч із собою, галантно відсунувши важке різьблене крісло. Селена, що сиділа навпроти, ледь помітно стиснула кришталевий келих так, що тонке скло ледь не тріснуло. Її сукня кольору глибокого пурпуру здавалася плямою крові на тлі темряви.

— Адріане, любий брате, — солодким, наче отруєний мед, голосом почала Селена. — Ми всі цінуємо твою... екстравагантність. Але запрошувати відьму до столу, де вирішуються долі нашої крові? Це занадто навіть для твоїх забаганок.

Адріан спокійно, з ідеальною грацією, наповнив келих Елари червоним вином, настояним на гірських травах, навіть не глянувши на сестру.

— Долі нашої крові, Селено, зараз залежать від того, як швидко Елара знайде спосіб зупинити Фенріра. Тож я б радив тобі бути привітною господинею, — відрізав він.

Елара відчула, як повітря навколо електризується. Вона нахилилася до Адріана, зухвало ігноруючи суворий етикет.

— Твоя сестра зараз пропече в мені дірку поглядом, — прошепотіла вона, і в її голосі забринів виклик. — Може, мені варто підсипати їй у вино трохи сон-трави для заспокоєння?

Адріан ледь помітно усміхнувся, схилившись до її вуха. Його подих обпікав прохолодою, а слова були палкими:

— Не витрачай зілля, Еларо. Її лють лише додає цій вечері гостроти. Але якщо тобі стане надто нудно, ми можемо піти раніше. Тільки ти, і я.

Це був прямий, зухвалий флірт на очах у всього клану. Серце Елари зрадницьки прискорило ритм. Вона зробила ковток терпкого вина, дивлячись Адріану прямо в очі.

— І куди ж ми підемо? До твоєї кімнати? Ой, зачекай, зараз її займаю я. Ти знову хочеш похизуватися своїми м'язами, поки перевдягатимешся? — тихо кинула вона, грайливо мружачись.

Адріан відверто, по-справжньому розсміявся, і цей звук знову змусив гостей замовкнути від подиву.

— Ти небезпечна жінка, Еларо. Саме тому я не можу відвести від тебе очей.

Протягом вечора Адріан не просто виказував гостинність — він головував, тримаючись як верховний суддя.

Лорд Вальє, чия виправка свідчила про воєнне минуле, повільно підвівся. Його обличчя, порізане мереживом зморшок, нагадувало сухий пергамент, а очі — дві бездонні криниці тьмяного срібла — впилися в Елару з нещадною проникливістю. Його камзол із важкої парчі кольору нічного неба був застебнутий на всі ґудзики, не залишаючи місця для жодної слабкості.

— Адріане, — почав Вальє, і його голос, сухий та шелесткий, розрізав тишу залу, наче бритва. — Ми всі цінуємо твій смак до... незвичайного. Проте чи не занадто необачно довіряти долю найдавніших родів тій, чиї методи нагадують ярмаркові фокуси? Чи справді ти віриш, що її провінційні закляття варті бодай краплі нашої уваги?

Елара відчула, як у її пальцях, що стискали посох, закипає гаряча магія, але не встигла вимовити й слова.

Адріан обернувся до лорда. Він не зронив ні звуку, але повітря в залі вмить стало важким, наче свинець. Він кинув на Вальє один-єдиний погляд — холодний, пронизливий, сповнений такої первісної загрози, що старий стратег мимоволі завмер. Це була німа демонстрація абсолютної влади: Адріан давав зрозуміти, що його слово — закон, а Елара — невід’ємна частина цього закону. Лорд Вальє, збліднувши ще більше, повільно опустився на своє місце, визнаючи поразку в цьому мовчазному поєдинку.

Адріан сам подавав їй страви, ловив кожне її слово, виказуючи пошану, що межувала з поклонінням. Це була не просто вечеря — це була заява світу про створення нового, небезпечного союзу.