44

Адріан знову бачив усе так чітко, ніби кривавий листопад 1888-го відбувся лише вчора. Повітря навколо, здавалося, досі було просякнуте гаром, смородом паленої шерсті та їдким присмаком гіркоти. Він біг крізь вогонь; попри спокій безсмертного серця, полум’я змусило його пізнати те, чого він не відчував ніколи раніше — справжній людський страх.

Він бачив лігво — старий покручений склад біля самої Темзи. Він чув крик Інгрід, високий і розпачливий, що розрізав ніч. Але коли він увірвався всередину, шлях йому перегородила стіна ревучого вогню та масивна балка, що з гуркотом обвалилася. Крізь дим він розгледів Фенріра — той лежав на брудній підлозі, привалений уламками, стікаючи кров’ю від срібних куль мисливців.

— Де вона?! — кричав Адріан, люто витягуючи вовка з-під завалів і незважаючи на опіки на власних руках.

— Там... вона там... — хрипів Фенрір, вказуючи закривавленою лапою в саму глибину пекла.

Адріан намагався кинутися туди, але в цей момент з'явилася Селена. Вона вчепилася в його плече, її очі були повні сліз, переповнених відчаєм.

— Адріане, ні! Зараз усе завалиться! Вона вже загинула! Ти не врятуєш її, лише згориш сам! — кричала вона, тягнучи його назад.

Він на мить завагався. І ця мить вагання, ця коротка секунда вибору між життям і смертю, стала його особистим пеклом на наступні століття. Він забрав пораненого Фенріра, рятуючи того, хто згодом стане його найлютішим ворогом, але залишив своє кохання догоряти в руїнах.

Цей спогад знову розтривожив його душу, наче холодний вітер, що здійняв попіл. Адріан сидів за своїм робочим столом, заставленим витонченими інструментами для ювелірного різьблення, маленькими лещатами та шматочками рідкісного гірського кришталю. Це було його таємне хобі — створення кришталевих квітів, єдиний спосіб вгамувати вічність.

Він зосереджено вирізьблював пелюстку, кожна лінія якої була ідеальною. Він хотів поховати цей спогад у прозорому камені, запечатати свій біль у холодній красі. Але рука на мить здригнулася.

Адріан відвів погляд від інструментів, відкинув голову на спинку крісла й важко заплющив очі. Перед ним раптом постало обличчя Елари. Не Інгрід, а саме її — зухвалої та звабливої відьми. Він виразно відчув її аромат: тонке плетиво шавлії, вологої свіжості після зливи та ледь вловимий, гострий присмак магії, що лоскотав ніздрі.

Її погляд — суворий, неймовірно живий і сповнений прихованого виклику — повільно ковзав по ньому, наче вона вивчала кожну лінію його тіла, пропікаючи наскрізь. Адріан згадав її вуста: м’які, кольору стиглої вишні, вони завжди здавалися вологими й напіввідкритими, ніби вона збиралася вимовити закляття або зухвалий жарт. Легкий рум’янець на її щоках, ледь помітний під тонкою шкірою, робив її образ напрочуд живим і привабливим, додаючи відьмі тієї земної принади, перед якою було важко встояти.

Через кровний зв’язок він відчував її силу: вона пульсувала в ритмі її серця десь у бібліотеці поверхом вище, не даючи йому спокою.

Вона змінювала його. Ця жінка, яка зневажала його світ, поволі руйнувала стіни, які він будував сто тридцять років.

Адріан знову взявся за різець. Тепер він знав, яку квітку створить. Це буде не лілія пам’яті про минуле. Це буде щось гостре, прекрасне й небезпечне — як сама Елара.