41

Автомобіль зупинився перед стародавньою будівлею, де розташовувався найпрестижніший ресторан міста — «Кришталевий грот». Заклад був занадто пафосним для людей і занадто кривавим для тих, хто не належав до еліти нашого світу. Це була споруда з темного граніту з вітражними вікнами, за якими пульсувало життя, приховане від очей звичайних перехожих.

Коли ми увійшли, гул розмов на мить стих.

Інтер’єр закладу вражав: високі склепінчасті стелі були прикрашені фресками, а замість звичайних люстр зі стелі звисали тисячі кришталевих ниток, що відбивали світло свічок, створюючи ілюзію мерехтливих зірок. Стіни були обтягнуті темно-сапфіровим шовком, підлога з білого мармуру сяяла так само холодно, як і погляди гостей.

Це була вечеря під прицілом ворожих очей. Тут зібралася вся верхівка: еліта вампірів у вишуканих смокінгах та впливові люди міста, які давно продали свою лояльність за обіцянку вічного життя або влади.

Я відчув, як м’язи на плечах напружилися. Я вів Елару через залу, відчуваючи на собі десятки поглядів — прискіпливих, оцінювальних, голодних. Але в ту хвилину мене мало цікавили вороги. Я дивився на Елару.

Вона була неймовірною. Золота сукня обтікала тіло, наче розплавлений метал, а бурштин на шиї здавався живим серцем літа в цій морозній вампірській печері. Вона трималася з такою гідністю, що навіть старійшини мого роду мимоволі випрямляли спини. В її очах горів вогонь, який неможливо було загасити жодним вигнанням. Я відчував її магію — вона вібрувала під шкірою, наче натягнута струна, і це зводило мене з розуму. Вона була не просто відьмою; вона була стихією, яку я мав нахабство назвати своєю союзницею.

— Це мер? — тихо запитала вона, ледь помітно кивнувши на повного чоловіка в дорогому костюмі, який нервово стискав келих, зустрівшись поглядом зі мною.

— Саме так. І він знає, що його крісло тримається лише на моїй прихильності, — ледь чутно відповів я.

Я впевнено вів її через залу, вітаючись із кількома старійшинами та киваючи впливовим бізнесменам.

Я вперше усвідомив, що мене тягне до неї не через пророцтво, а через цю незламну внутрішню силу, яка сяяла яскравіше за будь-який кришталь.

Вечеря була виснажливою. Посмішки були гострими, як леза, а розмови — тонкими, як павутиння. Після десерту Елара подивилася на мене, і я побачив у її погляді благання про свіже повітря.

— Я більше не витримаю цієї лицемірної вистави, — прошепотіла Елара. — Прогуляймося.

Ми вийшли на вулицю, залишивши за спиною задушливу розкіш. Нам обом стало легше. Ми нарешті розслабилися, дзвінко сміючись над манірністю деяких гостей.

— Ти бачив вираз обличчя того банкіра, коли ти згадав про податки на кров? — згадала Елара.

— Він мало не вдавився, — підхопив я, і мій сміх звучав напрочуд щиро.

— А помітив обличчя тієї графині, коли я випадково пустила іскру на її серветку? — Елара тихо засміялася, і цей звук був кращим за будь-яку музику.

— О так, вона була впевнена, що це замах на вбивство, а не просто твій поганий настрій, — я усміхнувся у відповідь. — Вони всі так бояться втратити свій статус, що забувають просто жити.

Ми йшли нічними вулицями, не помічаючи, як у тіні між будинками промайнув поділ плаща. Це була Агнеса — одна з найвідданіших відьом ковену. Вона стежила за нами, наче хижак, але я лише міцніше стиснув лікоть Елари. Не сьогодні.

Невдовзі ми вийшли на набережну річки Сріблянки. Повітря тут здавалося вологим і прохолодним, ліхтарі кидали на темну гладінь довгі золотаві доріжки. Вода нагадувала розлите чорнило. З іншого боку річки відкривався краєвид на відьомський квартал, де над дахами велично здіймалися готичні вежі собору Святої Анни. Погляд Елари миттєво згаснув, ставши знову сумним і далеким. Там, за водою, був світ, який її зрікся.

— Вони ніколи не пробачать мені цей вечір, Адріане, — тихо сказала вона. — Я для них тепер офіційно зрадниця.

Я став за її спиною й обережно поклав руки їй на плечі. Її тепло просочувалося крізь тканину мого сюртука.

— Еларо, подивися на мене.

Вона повернулася. У світлі ліхтарів її очі здавалися двома плесами розплавленого металу.

— Пророцтво зв’язало нас невипадково, — мій голос звучав низько й упевнено. — Ти — ключ до порятунку цього міста. Навіть якщо ці відьми зараз не бачать далі власного носа, настане час, коли вони звернуться до тебе за допомогою. Мир між нашими видами можливий, бо я бачу його зараз. Тут. Між нами.

Я дивився їй в очі, запевняючи, що вона більше не самотня піщинка в бурі. Вона була частиною чогось більшого.