40

Наступного ранку сонячне світло ледь пробивалося крізь важкі хмари, що нависли над містом, створюючи атмосферу тривожного очікування. У головній залі маєтку Калеб зустрів Адріана, який щойно повернувся з нічного патрулювання. У позі Калеба вгадувалася прикрість; його темне волосся було скуйовджене, а в очах виднілося роздратування.

— Ми не можемо пробитися за межі територій ковену, щоб перевірити старі лігва Фенріра, — почав Калеб, міряючи залу широкими кроками. — Відьми не просто ізолювалися, вони активували всі захисні камені. Магічний бар'єр зараз настільки непроникний, що навіть муха не пролетить непоміченою. Проте місто буквально просякнуте запахом вовчої шерсті. Це не сам Фенрір, а його посіпаки. Вони кружляють навколо нас, наче стерв'ятники.

Калеб на мить зупинився і глянув на брата, змінюючи тему:

— До речі, про відьом. Твоя гостя сьогодні не виходила навіть на обід. Елара знайшла шлях до нашої закритої бібліотеки. Здається, розділ стародавніх алхімічних заклинань про істот темряви захопив її повністю. Вона засіла за книжки й, здається, забула про реальний світ. Тобі варто її відволікти, Адріане. Пророцтво віщує союз, а не життя двох одинаків під одним дахом. Запроси її кудись. Покажи місту, що ви — єдине ціле.

Адріан лише мовчки кивнув, але в його очах промайнула іскра зацікавленості.

Після заходу сонця Адріан піднявся до бібліотеки. Це було величне приміщення з високими стелажами до самої стелі, де пахло старим пергаментом і сургучем. Елара сиділа за масивним столом, заваленим фоліантами. Її каштанове волосся було зібране в недбалий вузол, а на щоці виднілася пляма від чорнила. Вона виглядала так само, як у своїй мансарді: зосереджена, палка, поглинута дослідженням забутих настоянок.

— Ти знайшла щось корисне? — тихо запитав Адріан, порушивши тишу.

Елара здригнулася від несподіванки.

— Тут дивовижні речі, Адріане. Заклинання, які ковен вважав втраченими століття тому. Це... майже повертає мені відчуття дому.

Адріан підійшов ближче і поклав на стіл невелику оксамитову коробочку. Поява вампіра з подарунком помітно її збентежила. Вона обережно відкрила кришку — всередині на чорному оксамиті сяяло бурштинове кольє. Камені були настільки чистими, що здавалося, ніби всередині них назавжди застигли промені вечірнього сонця.

— Кажуть, відьми полюбляють каміння, що ввібрало в себе сонячне світло, — промовив він, спостерігаючи за її реакцією.

— Ти намагаєшся мене підкупити? — Елара кинула на нього іронічний погляд.

— Ні, лише подякувати за твою допомогу. І запросити на вечерю в місто.

Елара здивовано звела брову: — Навіщо? Нам небезпечно показуватися на людях.

— Саме тому це необхідно, — голос Адріана зазвучав твердо. — Серед моїх людей ширяться чутки, ніби я прихистив ворога. А твоїм «сестрам» із ковену потрібно побачити, що ти не зламалася. Ми маємо показати їм, що ти сильна, щаслива й недосяжна для їхнього презирства.

У його словах була дрібка правди, яку Елара не могла заперечити. Вона погодилася. Адріан дав їй дві години на підготовку, пообіцявши, що в її кімнаті на неї вже все чекає.

Повернувшись до своєї тимчасової спальні, Елара побачила на ліжку сукню та взуття на підборах. Це був справжній шедевр: довга до підлоги сукня кольору розплавленого золота, пошита з важкого атласу, що чудово підкреслювала її фігуру. Коли вона одягла бурштинове кольє в тонкій золотій оправі, образ був довершеним. Вона виглядала не як вигнанниця, а як богиня сонця.

Елара вийшла на балкон, а потім повільно спустилася широкими мармуровими сходами до зали. Адріан чекав унизу. Він змінив свій звичний вигляд на бездоганний вечірній костюм, який робив його ще вищим і величнішим. Побачивши її, він на мить перетворився на статую, але швидко опанував себе і подав їй руку.

Під пильним наглядом охорони вони сіли в чорне авто і вирушили до елітного ресторану в центрі міста. Вечір обіцяв бути не просто вечерею, а справжньою заявою про їхню силу.