39

Елара розплющила очі, відчуваючи під пальцями прохолоду шовкових простирадл. Кімната в маєтку Еріксонів була втіленням похмурої розкоші: висока стеля з вигадливим ліпленням, важкі оксамитові портьєри кольору стиглої вишні та масивні меблі з темного дубу, що зберігали дух вікторіанської епохи. Сама дівчина — з її розпатланим каштановим волоссям та блідою, майже прозорою шкірою — мала в цьому інтер’єрі вигляд тендітної, але чужорідної постаті.

На серці скребло. Вигнання з ковену залишило по собі порожнечу, адже відьми були єдиною сім’єю, яку вона знала. Це була спільнота зі строгими правилами та заплутаними інтригами, де Елара завжди відчувала себе білою ґавою, проте навіть такий дім був кращим за повну самотність. Вона різко змахнула сльозу зі щоки. Годі себе жаліти — у зелених очах дівчини спалахнула рішучість.

Вона встала з ліжка, і її погляд упав на нічний столик. Там, у кришталевій вазі, стояла рідкісна чорна троянда, пелюстки якої здавалися витканими з нічного оксамиту. Під вазою лежала записка. «Сподіваюся, це не погроза», — промайнуло в голові, але, розгорнувши папір, Елара впізнала вишуканий похилий чоловічий почерк Адріана: «Знайдеш мене у кабінеті». Це був не наказ, а майже романтичний жест, що дивно контрастував із його хижою природою.

Елара підійшла до шафи. Усередині висів одяг власне Адріана — речі, що підкреслювали його високий зріст і статуру: сюртуки з дорогих тканин, атласні жилети та сорочки з тонкого льону з мереживними манжетами. Магія всередині неї ще не стабілізувалася; варто було їй торкнутися вішака, як між пальцями пробігли іскри енергії, а повітря навколо наповнилося гострим запахом озону.

Тихий, розмірений стукіт у двері змусив її здригнутися.

— Зайдіть, — кинула вона, намагаючись опанувати власну силу.

До кімнати увійшов чоловік років п’ятдесяти з ідеальним виправом. Його сивина була акуратно зачесана, а спокійний погляд карих очей виказував досвідченого дворецького, який бачив на своєму віку чимало див. Він був людиною, але його аура здавалася просякнутою запахом старої бібліотеки та сухої лаванди. У руках він тримав пакунки.

— Пан Еріксон подбав про ваш гардероб, панно, — промовив він, розкладаючи речі з витонченістю майстра.

Серед пакунків знайшлися кашемірові джемпери м'яких відтінків, кілька практичних штанів та взуття точно її розміру. На самому споді лежала шкіряна куртка — майже копія тієї, що була на Еларі під час їхньої першої зустрічі.

— Я не приймаю таких дарунків, — твердо сказала Елара, відчуваючи, як гордість закипає всередині. — Залиште тільки одну ковтинку. Решту заберіть.

Вийшовши з маєтку, вона спустилася до саду, де старі дерева спліталися кронами, створюючи природний купол. Роззувшись, Елара ступила на м'яку, вкриту росою траву, відчуваючи потребу віддати землі надлишки збуреної магії. Тінню повз неї прослизали вампіри-охоронці — бліді, мовчазні постаті з холодними очима. Вони не наближалися, але їхня присутність була відчутною, нагадуючи про те, що вона перебуває під наглядом у самому серці ворожого гнізда.

Невдовзі між деревами з'явився Адріан. Він не втерпів і сам пішов її шукати. Його висока постать у чорному сюртуку випромінювала силу; чорне волосся було злегка розкуйовджене вітром, а в погляді вгадувалася гостра уважність. Його хода поєднувала грацію стародавнього хижака та бездоганну елегантність аристократа.

— Як ти почуваєшся? — спитав він, підійшовши впритул. Його голос звучав низько й заворожливо.

— Як птах у золотій клітці, — іронічно відповіла вона, дивлячись на нього знизу вгору.

Адріан галантно підхопив її під руку та підвів до лави, ігноруючи її колюче зауваження. Вони сіли на ковану лавицю біля ідеально підстрижених кущів самшиту. Адріан розповів, що відьми поки тримають нейтралітет, не оголошуючи відкритої війни, а його шпигуни продовжують шукати лігво Фенріра. Його погляд ковзнув по її новому джемперу, а потім зупинився на босих ногах і старому взутті, що стояло поруч.

— Твої речі в мансарді... — почав він, і в його очах на мить промайнуло щось схоже на жаль. — Ковен закрив магічний доступ. Ми не можемо просто увійти. Але мої люди можуть спробувати викрасти їх для тебе сьогодні вночі.

— Нехай спробують, — із сумною усмішкою відповіла Елара. — Але попередь їх: якщо вони будуть необережні, твої «перевізники» перетворяться на попіл просто в моїй кімнаті. Захисні закляття мансарди не люблять непроханих гостей. І... нехай обов'язково заберуть мою палицю.

Думки Елари мимоволі полетіли до її маленької кав'ярні «Мідний казан» у центрі міста. Це було єдине місце, де вона почувалася не відьмою чи вампірським трофеєм, а просто собою.

— Мені потрібно до кав'ярні, — сказала вона, різко підводячись.

— Я приставлю до тебе охорону, — заперечив Адріан, також підводячись. Його обличчя знову застигло непроникною маскою.

Елара обернулася до нього, її погляд став крижаним, а навколо пальців знову затанцювали іскри.

— Мені не потрібні няньки, Адріане. Я можу себе захистити.

На підтвердження цих слів за спиною Елари з ясного неба вдарили дві блискавки, оглушливо розірвавши ранкову тишу й залишивши на ідеальному газоні дві обвуглені чорні плями. Адріан лише злегка звів брову, дивлячись їй просто в очі; у його погляді не було страху — лише дивне, майже небезпечне захоплення її силою.

— Я знаю, що ти сильна, — спокійно мовив він. — Добре, я піду з тобою сам.

— Навіщо?

— Я шукатиму сліди перевертнів у місті. Тобі буде спокійніше, а мені — корисніше бути поруч із тобою.

Через пів години вони зупинилися за кілька кроків від кав'ярні «Мідний казан». Крізь велике вітринне скло Елара бачила порожню залу, де в променях світла повільно кружляв пил. Їй стало невимовно сумно — це місце ніколи не було таким безживним.

— Що сталося? — тихо спитав Адріан, вловлюючи її пригніченість своїми загостреними чуттями.

— Ця кав'ярня ніколи не була порожньою, — прошепотіла вона, пригадуючи аромат свіжої випічки та гомін відвідувачів. — Попередня власниця взяла мене, п'ятирічну сироту, на виховання. Вона навчила мене всьому. Коли вона померла, мені було п'ятнадцять, і вона залишила цей заклад мені. Я ніколи не знала батька, а мати була занадто юною і бунтівною для ковену. Вона просто пішла, лишивши дитину. Ця кав'ярня — єдине, що в мене є від справжнього, людського життя.