37

Погляд Селени ковзнув по Калебу, який досі чекав у кабінеті, вимагаючи пояснень. Вона повільно простягнула йому келих із бурштиновим напоєм, намагаючись задобрити брата звичною грацією, але той різким рухом відштовхнув її руку. Кришталь із жалібним дзвоном розбився об підлогу, і бурбон розлився по дорогому килиму, миттєво вбираючись у ворс, наче свіжа кров.

— Досить ігор, Селено! — проричав Калеб, і від його голосу задрижало скло у важких рамах. — Розкажи мені, що насправді сталося в тому проклятому провулку в Лондоні. Ти роками твердила про вбивство Інгрід заради порятунку репутації родини. Адріан досі вірить, ніби просто не встиг, бо полум'я виявилося швидшим за нього. Але ж ти була там раніше, чи не так? Ти бачила її очі до того, як склад перетворився на пекло.

Селена важко зітхнула, і її обличчя на коротку мить втратило маску аристократичного спокою, оголивши втому столітньої брехні. Вона підійшла до вікна, за яким почався дрібний косий дощ, змиваючи пил із підвіконня.

— Інгрід не загинула від вибуху мисливців, Калебе, — тихо промовила вона, не повертаючись до брата. — Коли я прийшла до того лігва в Лаймхаусі, вона була поранена, так. Але живою. Вона все ще дихала й сподівалася на прихід Адріана.

Повітря в кімнаті, здавалося, стало густим і важким, наче свинець. Калеб застиг, мимоволі стиснувши пальці в кулаки.

— Жива? — перепитав він, і в цьому слові було більше болю, ніж у ранах від кігтів перевертнів. — Що ти зробила з нею, Селено?

— Я дала їй вибір, — Селена нарешті розвернулася, і в її погляді блиснула холодна сталь. — Я пропонувала їй піти, зникнути, ніколи більше не шукати зустрічі з моїм братом. Але вона... вона була вовчицею. Захищаючи своє право на кохання з люттю пораненого звіра, вона кинулася на мене. Мені довелося діяти швидко. Я штовхнула її, і величезна металева шафа впала прямо на неї, притиснувши до підлоги. Вона не могла поворухнутися, лише дивилася на мене з ненавистю. А потім я знайшла гасову лампу.

Голос Селени став сухим і позбавленим будь-яких емоцій, наче вона зачитувала звіт.

— Я підпалила старий мотлох по всій кімнаті, щоб приховати сліди нашої сутички. Перед виходом я завалила двері важкими дрючками та балками — вона не змогла б вийти, навіть якби звільнилася. Коли прибіг Адріан, він побачив лише стіну вогню. І він бачив, як я «відчайдушно» тримала його, намагаючись зупинити, щоб він не згорів разом із нею. Я грала роль турботливої сестри, поки за моєю спиною догорало його майбутнє.

Калеб відступив на крок, дивлячись на Селену так, наче вперше побачив у ній те саме чудовисько, про яке попереджали старі легенди.

— Ти вбила його кохану, — видихнув він. — Ти змусила його століттями носити в собі цю провину, жити з думкою, що він схибив у найважливіший момент. Ти збудувала його вірність клану на попелі його серця.

— Я врятувала його від нього самого! — вигукнула Селена, і її витримка нарешті зрадила її. — Союз Адріана з перевертнем — це був би кінець для Еріксонів у Лондоні! А тепер подивися на нього зараз. Він знову припускається тієї самої помилки. Він тримається за цю відьму, захищає її, турбується так, наче він знову той наївний хлопчик. Якщо Адріан дізнається, що його рідна сестра вбила його єдину надію на щастя...

— Він розірве тебе на шматки, Селено, — закінчив за неї Калеб, і в його голосі не було співчуття. — І, клянуся кров'ю, я не стану йому на заваді.

Селена стрімко підійшла до брата і поклала свою холодну, мов лід, руку на його щоку, зазираючи прямо в очі.

— Ти будеш мовчати, Калебе. Бо ти — такий самий співучасник цієї історії. Тієї ночі ти бачив, що я вийшла з того складу за хвилину до того, як він спалахнув; бачив, як я ховалася в тіні сусідньої будівлі. Ти відчув від мене запах гасу, ти все зрозумів. І ти нічого не сказав Адріану. Ми — Еріксони. Ми захищаємо єдність родини, навіть якщо ціною є наші душі.

Раптом важкі двері кабінету ледь чутно рипнули, пропускаючи в кімнату смужку світла з коридору. Калеб і Селена миттєво замовкли, напруживши свій надприродний слух. У горлі Селени застрягло привітання.

— Адріане? — покликала вона, намагаючись миттєво повернути голосу звичну оксамитовість.

Але в дверях стояв не Адріан. Там височіла Елара. Вона була блідою, майже мармуровою, загорнутою в темно-синій шовковий халат, який знайшла у своїй кімнаті. Її очі, що тепер плекали в собі частку темної сили Адріана після ритуалу, дивилися на Селену з невимовним, пекучим презирством. Магічний зв'язок через кров дозволив їй почути кожне слово, сказане за цими зачиненими дверима, наче вони кричали їй просто у вухо.

— Значить, ось як ви любите свою родину, — прошепотіла Елара, і її голос, хоч і тихий, заповнив усю кімнату. — На крові та брехні.