34

Адріан ніс її нескінченними коридорами маєтку так обережно, ніби в його руках була не наймогутніша відьма покоління, а тендітна кришталева скульптура, здатна розсипатися від одного необережного подиху.

Він опустив її в центрі величезного ліжка під балдахіном. Елара здавалася зовсім крихітною серед хвиль чорного шовку. Її обличчя було блідим, майже прозорим, а на шиї все ще пульсувало тонке плетиво темних вен — слід його крові, що випалювала собі шлях у її тілі. Адріан бачив, як під шкірою перекочуються іскри вампірської сили, болісно сплітаючись із залишками магії землі. Це поєднання було протиприродним і виснажливим.

Він сів на край ліжка, дозволивши собі на мить торкнутися її гарячого чола. Усередині нього вирував хаос, якого він не відчував століттями. Зрада її ковену відгукувалася в його серці таким болем, ніби це його самого вигнали з рідного дому. Він надто добре знав цей крижаний смак самотності, і бачити його в ній було нестерпно. «Фенрір не зупиниться», — промайнуло в думках, поки він вдихав аромат магічної солі та гіркого полину, що все ще тримався на її волоссі. Очі Адріана спалахнули багряно-чорним, а ікла мимоволі оголилися. Думка про те, що цей звір може знову торкнутися її, змушувала внутрішнього хижака вити від люті.

— Пробач мені, відьмо, — прошепотів він, поправляючи ковдру. — Я врятував твоє життя, але прирік тебе стати такою ж тінню, як і я сам.

У двері тихо постукали. Калеб. Час іти. Обов’язок перед кланом тепер здавався Адріану важким залізним ланцюгом, але він не мав права на слабкість. Особливо після натяків Фенріра. Адріан підозрював, що йдеться про Лукаса — того зухвалого вискочку, який звик сприймати людське життя як пачку соку: випив і викинув на смітник.

Адріан неохоче підвівся, востаннє глянув на сплячу Елару і вийшов, тихо зачинивши за собою двері.

Зала маєтку, поспіхом відновлена після нападу, була вщент заповнена вампірами. Тут зібралися всі: від стародавніх старійшин у важких оксамитових плащах до молодих неофітів, чиї очі палали сумішшю голоду та страху. Коли Адріан переступив поріг, повітря в кімнаті вмить стало густим і важким, мов розплавлений свинець.

Він не просто йшов — він тиснув самою своєю присутністю. Молодші вампіри ледь трималися на ногах, їхні коліна підгиналися під нестерпним тягарем його сили. Це була міць стародавнього, чия кров пам’ятала епохи, коли світ ще не знав сталі та вогнепальної зброї.

Посеред зали, брудним лахміттям, лежав розірваний, заляпаний кров’ю одяг Лукаса. Самого зрадника вже не було серед живих — Адріан розправився з ним швидко, але нещадно показово.

— Фенрір підібгав хвоста і втік, — голос Адріана розкотився залою, наче розкат грому перед бурею. — Але щур причаївся серед нас. Лукас вважав, що зможе торгувати нашою безпекою. Він жорстоко помилився.

Він обвів присутніх крижаним поглядом. Кожен вампір у залі покірно схилив голову. Адріан відчував їхній страх, їхню німу покору, але це більше не приносило йому звичного задоволення. Його думки лишилися в спальні, біля жінки, яка змінила колір його безсмертя. Він прагнув завершити цей фарс якомога швидше.

— Будь-яка спроба зв’язку зі зграєю каратиметься смертю, — кинув він гвардійцям. — Приберіть це сміття.

Не чекаючи на відповідь, Адріан розвернувся і стрімко покинув залу. Сила, що вирувала в ньому, вимагала тиші, а серце — підтвердження. Йому потрібно було побачити, що вона жива. Що вона все ще там.

Він майже біг коридорами, ігноруючи заціпенілих слуг. Увірвавшись до спальні, Адріан завмер.
Ліжко було порожнім. Шовкові простирадла ще зберігали тепло її тіла, але сама Елара зникла.

Він кинувся шукати її, усвідомлюючи лише одне: якщо він втратить її зараз, правління стане його могилою.